ПОКЛИКАННЯ І ДОЛЯ МАРИНИ ЗАГОРУЛЬКО
Уривок із публікації в газеті “НТА-інформ”.
Марина Загорулько, а нині настоятелька Свято-Покровського-Михайлівського монастиря ігуменя Іуліанія, лауреатка багатьох міжнародних конкурсів, була раніше, до 2001 року, солісткою Львівського оперного театру з блискучим майбутнім. Виконувала партії Елеонори в “Трубадурі”, Мікаели в “Кармен”, Оксани в “Запорожці за Дунаєм”… Змалечку Марина мріяла стати акторкою, і дивом її мрія збулася. “Все якось легко вдавалося, я завжди опинялася першою”, – каже вона. Попри те, що особисте життя не дуже-то заладилося, кар’єра її швидко йшла в гору, коли трапилося нещастя із сином: він тяжко захворів, лікарі вважали хворобу невиліковною. І тоді вона за наполяганням духовних наставників залишила сцену. Нелегко дався їй цей вибір: мрія і кохання всього життя – або здоров’я сина. Однак, змирившись із викликом долі, вона змінила спів на послух – годувати жебраків. Талановита жінка, всією душею віддавшись новому життю, зробила іншу кар’єру – стала настоятелькою монастиря. Колись у молодості вона в театрі приміряла чернечу рясу, і чарівним чином повторила цей образ уже в реальності. А її покликання – спів – реалізується вже в молитвах і духовних піснеспівах. Користуючись глибокою повагою як серед черниць, так і серед парафіян, широко освічена й комунікабельна, вона бере активну участь у громадському житті Дніпродзержинська, підвищуючи роль православ’я в духовному житті всього регіону.
Марина народилася і вчилася співу спочатку в Росії. Потім приїхала до Львова, закінчила консерваторію і почала працювати в театрі опери та балету. Стала лауреаткою багатьох конкурсів. У її репертуарі були ролі, які вимагали внутрішньої глибини, особливого психологізму, тонкого відчуття і здатності співпереживати. Усе це й називають талантом співачки. “Можливо, якби вона не була такою щирою, тонкою, то не пішла б із театру, коли довелося обирати”, – розмірковує диригент Львівської опери Мирон Юсипович. Минулого року для Марини настав час обирати.
Марина починала готувати безплатні обіди для бідних у Російській церкві Львова в маленькій каструльці. Тепер, через рік, вона готує вже на сто літрів, а на подвір’я церкви приходить понад сто жебраків щодня. Головна причина – що тут годують усіх голодних, без винятку. І не за списками, як в інших церквах. Щодня тут суп, борщ чи каша. На свята – і перше, і друге.
Люди за два роки полюбили свою годувальницю. Вони починають збиратися тут ще об одинадцятій годині, хоча знають: обід – о першій. Першими в черзі – завжди діти та літні жінки. І навіть є свій виборний староста, який слідкує за порядком і відганяє п’янчужок у кінець черги. Завжди перед обідом Марина починає молитву. Тоді вона співає.
Син – завжди біля неї. Спочатку допомагав, а потім, побувши сорок днів у Почаївському монастирі послушником, сам почав готувати. Так йому легше.
– Минулого року мамі потрібно було везти людей до Києва, бо в Лавру привезли мощі святого Пантелеймона, – розповідає мені Сергій, наливаючи бабусі в черзі компот. – Вона, щойно дізналася, одразу зібралася, навіть додому не заходила – і поїхала. Кому залишатися годувати? Тільки мені. Я розпитав – що, як, сходив на базар, усе купив, приготував – усе було добре.
Сергій каже, мамі важко. Вона не може не співати, сумує. Часом владика просить її заспівати арію чи романс. А повз театр узагалі проходити не може – болить.
– Колеги спочатку не розуміли, – каже Марина. – Думали, що я пішла в секту. Тепер ставлення змінилося. Але найбільше мені шкода праці мого педагога. У мене був прекрасний педагог – народний артист України Ігор Федорович Кушплер. Він так на мене сподівався, як кажуть, ростив, ростив – і ось… Але в оперний театр мені благословення немає. Співати – так, співати для Бога, духовну музику. Нехай мене й не розуміють. Людині взагалі це важко зрозуміти. А для мене зараз головне – щоб була здорова моя дитина.
У театрі мені розповіли, як одного разу в Російській церкві відспівували соліста театру. На службу прийшла вся Львівська опера. Тоді й зустрілися колеги з Мариною. У хустці, просто вдягнена, вона разом із сином годувала на подвір’ї людей. Співала молитву. Виконувала саме тепер, біля церкви, свою, хто його знає, можливо, найголовнішу в житті партію. Як завжди – глибоко, повно, красиво.
(Алина СЕМЕРЯ (Аліна СЕМЕРЯКОВА, “НТА-інформ”, 14 грудня 2001) КОВА, «НТА-информ», 14 декабря 2001)
Інтерв’ю ігумені Іуліанії (Загорулько) в передачі “Бесіди про вічне” криворізького телеканалу. В інтерв’ю матушка розповідає: про своє життя, про монастир, про сестер…
ЖІНОЧИЙ ОБРАЗ ПРАВОСЛАВ’Я
Уривок із публікації в газеті “Факти” про той дивовижний шлях, яким ігуменя Іуліанія (Загорулько) прийшла до чернечого життя.
З настоятелькою Свято-Покровського-Михайлівського монастиря ігуменею Іуліанією (Мариною Загорулько) ми познайомилися, коли їздили по монастирях, збираючи матеріали для фотовиставки “Жіночий образ православ’я”. Ця жінка просто підкорила нас своєю духовною щедрістю, величним, і водночас простим і приємним зверненням, широтою поглядів і – не в останню чергу – глибоким “оксамитовим” голосом, що заворожує. Вона багато розповідала про внутрішнє життя монастиря, про непрості долі черниць, про жертовність і шлях, який обирають люди на шляху до Бога. Сучасна й освічена, вона легко поводиться з будь-якою сучасною технікою, включно з комп’ютером. І чарівним чином встигає все: і керувати монастирем, і наставляти парафіян, і брати участь у численних громадських заходах.* Батьки частенько ставили маленьку Маринку на стільчик, просили заспівати – і гості захоплювалися голосом дівчинки. Уже будучи школяркою, вона бігала з подружками в артгурток, влаштовувала вистави по сусідських дворах. Для таких виходів витягала з гардероба мамині сукні, вбиралася, “як артистка”.
– Часом мені здається, що я і народилася для сцени, – зізнається Марина. – У мами був високий і тонкий голос, у батька – низький і глибокий. У мене ж вийшло якесь дуже вдале поєднання. І я завжди з нетерпінням чекала, коли батьки підуть на роботу, щоб на самоті співати до сипоти, крутячись перед дзеркалом…
Закінчивши в Дрогобичі середню школу, Марина з маминою допомогою влаштувалася працювати телефоністкою на центральний телеграф. А одного разу їй зателефонувала колишня однокласниця, яка переїхала з батьками-військовими жити в Єкатеринбург. “Приїжджай сюди, – запропонувала подруга, – у наше музичне училище приймають без жодної музичної освіти”. Марина загорілася і кинулася в Єкатеринбург. Мріяла вступити на естрадний факультет, та втрутився його величність Випадок. Під час “розспівування” абітурієнтів в аудиторію зайшла літня жінка, посиділа, послухала Марину, потім узяла її за руку і повела в приймальну комісію. “Ця дівчинка буде вчитися на вокальному факультеті!” – було сказано членам комісії. Незнайомка виявилася завідувачкою відділення вокального факультету – і долю дівчини з далекої української провінції було вирішено.
Після закінчення музучилища Марина вступила до консерваторії, де з першого ж курсу почала брати участь у виставах, одразу потрапила в оперну студію, яка відкрилася при консерваторії, і здобула репертуар, що було майже неймовірно.
– Усе якось легко вдавалося, я завжди опинялася першою. На душі було світло, бо в Єкатеринбурзі по-справжньому побачила приголомшливий світ мистецтва: музику, відомих виконавців, прекрасних диригентів, оперний театр найвищого класу. Я настільки закохалася в сцену, що навіть підробляти влаштувалася костюмером у театр музкомедії.
Тоді ж прийшла і до істинної віри. Повагу і любов до Бога мама мені прищепила з дитинства. Але поки тебе самого щось не зачепило, ти віриш не душею, а ніби за звичкою, через виховання. А одного разу, коли гуляли з друзями Єкатеринбургом, почули чарівний передзвін дзвонів, зайшли до церкви і… оторопіли. Відчули щось таке, що словами й не опишеш. З того часу я стала відвідувати храм регулярно. Варто було мені попросити в Бога, щоб він дав сили на виставу чи іспит – і в мене все виходило…
Марина навчалася на другому курсі, коли розпався Союз. У консерваторії почали поглядати на “іноземців” з України і подейкувати, що з них треба брати гроші за навчання. Маринин викладач перебрався до Львова – як учениця вона “осиротіла”. Та й на особистому фронті не склалося: розійшовшись із чоловіком, я лишилася сама з маленьким сином Сергієм на руках. Словом, усе життя розсипалося, як картковий будиночок, і треба було будувати його заново. Їхати з улюбленого міста не хотілося, але іншого виходу не було, і 1992 року Марина перевелася до Львівської консерваторії, а сина відправила до своєї мами в Ростовську область. .
На новому місці навчання дівчину відзначили найвищою стипендією – імені Соломії Крушельницької. При Львівській консерваторії теж опинилася оперна студія, де щасливчики, які туди потрапили, проходили чудову практику, одразу виходячи на велику сцену. Марину прийняли в студії. Пощастило їй і з учителем: народний артист, професор Ігор Кушплер зробив із неї Артистку з великої літери. Ще на 5-му курсі Марина підготувала партію Мімі з опери “Богема”, виконала її у Львівському оперному театрі й миттєво була туди прийнята. Але закінчивши консерваторію, її стін не покинула: щоб відточити майстерність, залишилася вчитися ще на рік.
Весь цей час регулярно навідувалася до Святогеоргіївського храму. Зміцнило віру в Бога “диво”, що сталося з її сином. Через поганий зір Сергій носив окуляри, а після того, як побував разом із мамою на святих місцях у Таганрозі та помолився там на могилі святого Павла, окулісти зі здивуванням констатували: у хлопчика абсолютно незбагненним чином зір повністю відновився.
Біда прийшла раптово. Маринина мама телефоном повідомила доньці, що 10-річний Сергійко тяжко захворів: у нього на обличчі з’явилися дві синюшні крапки, що свідчать про розрив судин, утворилися дві пухлини. Лікарі діагностували аніому обличчя і наполягали на операції, але за успішний результат не ручалися: від хірургічного втручання пухлина могла переродитися в злоякісну.
– Я відразу поїхала до сина, – розповідає Марина. – Пішла з ним у Ростовський монастир. Там, розговорившись з однією літньою черницею, розповіла їй про Серьожині проблеми. Жінка мене уважно вислухала і відмовила робити операцію. “Беріть сина і негайно їдьте з ним у Почаївський монастир. Там ваш Сергійко обов’язково одужає”. А святий старець під час сповіді сказав, що мені потрібно залишити сцену: мовляв, кинь театр – і дитина одужає. Я йому: “Батюшка, що в театрі поганого? Та якщо й піду, то чим же займуся, адже я тільки те й умію, що співати? І старець мені відповів: “Та хоч посуд мити, але театр кинь!”
Каюся, не дослухалася до порад – ні першої, ні другої. Та й як я могла: у мене був театр, ролі, грандіозні плани, заробіток, нарешті… Син залишився в мами, а я повернулася до Львова. Через якийсь час знову дзвінок: “Усе дуже серйозно. Потрібна-таки операція!”
– У мене під час розмови навіть ноги оніміли, – згадує Марина. – Відійшла трохи і вирушила до Святогеоргіївського храму. Стояла там у сльозах, не знаючи, що й робити. До мене підійшов владика Августин, вислухав і теж порадив негайно везти Сергійка в Почаївський монастир. Але я й тоді цього не зробила. Просто не мала такої можливості: робота займала все моє життя.
– Коли пролунав черговий дзвінок, я почула від мами, що Сергійкові пухлини почали кровоточити. Тут же забрала сина, а владика Августин сам відвіз його зі Львова до Почаєва.
– У храмі розповіла я про нову біду знайомим, і вони припустили, що в Сергія менінгіт. Сідаю в тролейбус їхати додому, а зі мною разом заходить ще одна заплакана жінка. Люди її розпитують, що сталося, і вона розповідає: мовляв, донька пішла до школи, там їй стало зле, викликали лікарів, і ті визнали менінгіт. Мене цей збіг вразив. До цього я все ніяк не наважувалася кинути театр. Собі й Богу слово дала, що попрацюю ще рік – і піду. А тут раптом зрозуміла: якщо дала Богові обіцянку, потрібно її виконувати. Пішла в театр і, плачучи, написала заяву про звільнення. Звідти примчала в лікарню. А мені назустріч підстрибом спускається сходами мій Сергійко – бадьорий, начебто й не було з ним ніякої біди.
Як з’ясувалося, щойно я поїхала, у Сергія почалася сильна блювота, яка тривала три дні. А потім син… відмовився повернутися додому. І прожив у монастирі 40 днів. Одна пухлина на обличчі зійшла повністю, інша зменшилася – Сергій одужував! Лікарі, які лікували Сергійка, збиралися дати йому інвалідність. Видно, долі було завгодно, щоб дитина зцілилася через промисел Божий…
– Я вірю цим людям, вірю, що є святі, обрані. Адже віра полягає не в тому, щоб зрідка заходити до церкви і ставити свічки. Треба жити, як написано в Євангелії, як Ісус говорив своїм учням: “Кинь, залиш усе і йди за мною!” Треба просто дуже цього хотіти…
Після Серьожиного одужання Марина прийшла у Святогеоргіївський храм до владики Августина:
– У Почаєві мене до вас благословили.
– А що ви вмієте робити?
– Та нічого, тільки співати.
– Тоді йдіть на кухню, будете там посуд мити.
Так і почалося для оперної співачки нове життя. – Мені здається, – каже моя співрозмовниця, – що якби не цей послух – годувати щодня по 200 людей, – я б не втрималася, покинула все і повернулася в театр. Скільки разів уранці вирішувала: “Все! Більше не піду!” Але тут же думка: “Вони прийдуть, а мене немає. Залишаться голодними”. Я плакала, одягалася і йшла до “своїх” жебраків. Так, біля кухонної плити, і проживаю день за днем. Буває, забуваюся і починаю співати арії з опер. Потім схоплююся, замовкаю.
Марина досі не може не тільки слухати концерти, а й навіть поглянути на будівлю театру, в якій вони відбуваються: душа немов розривається на частини. Але Марина з цим змирилася. Утім, бездумною релігійною фанатичкою вона себе не вважає. Життя сприймає нормально і переконана, що від себе колишньої нічим не відрізняється. Просто коло інтересів сильно змінилося.
– Колись найдорожчим для мене була робота, а сім’я і дитина – другорядними. Потім Господь повернув усе так, що я зрозуміла: діти та їхнє майбутнє – ось що найголовніше. Голос і слава йдуть – дитина залишається.
(Сергій КАРНАУХОВ “ФАКТИ”, 23 лютого 2001 року)
