ПРО ПОСЕЛЕННЯ РОМАНКОВЕ ТА АУЛИ В ІСТОРИЧНІЙ МІСЦЕВОСТІ КАМ’ЯНСЬКЕ-ВЕРХНЬОДНІПРОВСЬК
До питання про виникнення та розвиток населених пунктів Романкове та Аули в історичній місцевості Верхнього Надпорожзя
To the question of the origin and development of Romankovo and Auly settlements in the historical district of Verkhny Nadporozhye
На основі аналізу картографічних та інших джерел представлено спробу простежити зв’язок колишніх козацьких поселень Романкове та Аули в процесі їх становлення.
До теперішнього часу питання про час виникнення та становлення колишніх козацьких поселень Романкове та Аули залишається відкритим, оскільки дані досить суперечливі [1-5]. Д. Яворницький писав: “Початок села Романкове не піднімається раніше другої половини XVII ст. …” [1, c. 34]. На сайті “Історія Дніпродзержинська” зазначається: “На початку XVII століття на стародавньому Торжанському шляху виникло село Романкове” [2]. Зрозуміло, зміст сайту не є серйозною науковою інформацією, але ця інформація, на жаль, є загальнодоступною. Сучасний історик Н. Буланова у відомій праці [3, c. 13] зазначає: “спочатку в межах сучасного міста (Кам’янського – авт.) виникло село Романкове в першій половині XVIIІ ст.”.
В академічному виданні Інституту історії Академії наук УРСР [4, c. 351] повідомляється таке: “Населений пункт (Аули – авт.), що входив із фортецею Романкове до складу Кодацької паланки, уперше згадувався в письмових джерелах, що належали до середини XVII ст.”. Що стосується так званої “усної історії”, то є свідчення жителя села Аули Г. Карпенка, записане істориком Я. Новицьким 02.07.18.18. Новицьким 02.07.1889 р. [5, с. 180]. Г. Карпенко 1805 року народження повідомив історику: “Наша слобода (село Аули – авт.) завелася за Катерини (Катерина II-га, російська імператриця, на престолі з 1762 по 1796 рік – авт.)”. Про Романків Г. Карпенко сказав: “…, то слобода велика і давня, там була тоді стара запорозька церква” [5, c.181]. До речі, сам Я.П. Новицький (1847-1925), відомий історик запорізького краю, був уродженцем села Аулів.
Виходячи з наведеного вище короткого огляду, проглядається необхідність подальшого поглибленого вивчення питання про виникнення та становлення пов’язаних між собою розміщенням та розвитком населених пунктів. Вивчаючи витоки топоніма Романів-Романкова С. Семенча [6] писав про те, що «…що Романкове було первістком колонізації краю після довгого періоду татарської загрози. Терені були пусті та незаселені. Закономірність колонізаційного процесу полягає в тому, що коли на нові землі приходять люди, вони обирають спершу найкращі, найзручніші, найвигідніші збутові точки зору місця. Семи таким був Романів холм на березі Дніпра. Перевага місцевості полягала в тому, що холм (174 м. над рівнем моря, що якнайменше на 100 м. вище будь-якої відмітки на протилежному, лівому боці) присунутий до берегової лінії, а біля його підніжжя з прадавня існувала переправа. Вона пролягала транзитом повз острів. Оскільки і острів, і холм мали спільну назву, це змушує думати, що в уяві тодішніх людей вони обидва сприймалися як щось спільне, як комплекс. Дійсно, повз острів і холм пролягав шлях, що тягнувся водовж річки Базавлук у бік Криму. Тож зауважимо, що топонім виник не деінде, а на перехресті Дніпра та кримського шляху… Так велося аж доти, доки наприкінці XVII ст. не виникло поселення. Воно перебрало на собі топонім і віттоді з ним сталася певна мутація: з огляду на більш часте і регулярне вживання, одна форма поступово (але досить швидко) витіснила іншу, а отже залишилося тільки “Романкове”».
У наведеній цитаті поруч із цілком обґрунтованими міркуваннями є такі, які заслуговують на зауваження та уточнення. По-перше, висота висоти (автор вказує позначку 174 м. над рівнем моря) в умовах посушливого клімату абсолютно неприйнятна з побутової точки зору, тим більше наприкінці XVII століття. Колонізація степової частини України як природна «знизу», так і офіційно організована «зверху», відбувалася виключно по руслах річок, де були вода, пасовища з луговим режимом водозабезпечення, а також низовини річкової пройми, придатні для заселення. Класичний приклад – заселення німцями менонітами земель Війська Запорізького за доби Катерини II. А ось те, що Романова височина у конкретному місці була найкращою, найбільш зручною для будівництва зміцнення та оборони, сумнівів бути не може. По-друге, слід було б уточнити, що шлях, який тягнувся повз пагорб і острови, був правобережною гілкою кримського шляху, так званим Крюківським шляхом, який використовувався рідше лівобережної гілки Кримського, причому Крюківський шлях при необхідності міг перетинатися руслом Дніпра. не лише біля Романових пагорба та острови, а й на інших переправах. Проте автор роботи [6] прав – Романкове «приватизувало» забутий топонім, з’явившись поруч із відомими Романовими курганом та островом. Для розгляду питання виникнення та розвитку населених пунктів найбільш представницьким документом є топографічні карти.Ці карти складалися для ведення війни та містили найбільш об’єктивну інформацію про стан населених пунктів на момент складання картки. Оскільки від розмірів селищ, чисельності жителів залежало задоволення потреб армії у харчі, кормі для коней – основний тягловий сили війни у XVIII-XIX століттях і, зрештою, у людському ресурсі. У той же час єпархіальна статистика не завжди могла бути точною – бажання деяких священиків збудувати чи оновити церкву призводило до спокуси чисельно збільшити свою парафію за рахунок найближчих населених пунктів. Зважаючи на розтягнутість селищ минулого, не можна не враховувати факти звернення селян до священиків не за офіційним місцем проживання, а за місцем перебування найближчої церкви.
Розгляд фрагментів карти Ф. Шуберта (рис. 1) показує, що Романкове (738 дворів) у першій половині ХІХ століття було найбільшим селом на правобережжі середнього та нижнього Дніпра. Для порівняння правобережні міста Чигирин та Олександрія за даними тієї самої карти мали по 665 і 671 дворів відповідно. До речі, лівобережний Олександрівськ мав 668 дворів. Які ж об’єктивні причини виникнення такого великого населеного пункту?
Мал. 1. Поселення Романково та деяких населених пунктів у першій половині XIX століття на фрагментах карти Ф. Шуберта 1842 (квадрат XLVII)
Безсумнівно першою причиною колонізації місцевості майбутнього Романково стала близькість Романового кургану [7], природною, а згодом і облаштованої фортеці, де можна було втекти від ворожих набігів. Другою причиною слід назвати існування давньої переправи біля підніжжя кургану. Відомо, що обслуговування переправ приносило до скарбниці Коша Запорізького чималі гроші. Надалі після ліквідації Запорізької Січі переправа надала робочі місця романківським поселенцям. Третя причина також економічна – наявність на лівобережжі потужної в економічному плані колишньої Протовчанської паланки. Досить зазначити, що на той час містечко Петриківка (1206 дворів) було порівняно з губернським містом Катеринославом (1222 двори) (див. карту Ф. Шуберта, квадрат XLVII). Сусідна з Петриківською Чаплинка (697 дворів) була більшою за правобережні міста Чигирина та Олександрії. Жвава торгівля між розвиненим лівобережжям і правобережжям, що розвивається, була можлива завдяки Романовій переправі. В результаті дії перелічених факторів наприкінці XVII, у XVIII столітті і на початку XIX набув розвитку тяжіло до переправи Романково [8, c. 33], верхнє північно-західне Романкове (майбутні Аули), яке по праву можна назвати Романковим 1, а не Романковим 2, як це названо в офіційному джерелі [9, c. 21].У середині XIX століття ситуація кардинально змінюється – при порівняно невеликому збільшенні числа дворів у Романковому (до 780 р.) відбувається суттєвий перерозподіл у бік нижньої (східної) частини села (рис. 2). Цей перерозподіл був обумовлений зміщенням вектора економічних інтересів з лівобережжя на правобережжя, яке пережило активну стадію колонізації. Від Києва до Катеринослава виникло пароплавне судноплавство Дніпром, що посилило товарообмін між населеними пунктами Верхнього та Середнього Наддніпрянщини. Зверху від Романкового за течією річки різко укрупнилися Верхньодніпровськ (520) дворів), Пушкарівка (600 дворів), Бородаївка (640 дворів), такі ж зміни відбулися і в нижній течії, наприклад, у Діївці, налічувалося 740 дворів.
Мал. 2. Відокремлення верхньої та нижньої частин Романкова на спеціальній карті Європейської Росії 1865 року. Карта І. Стрельбицького, фрагмент квадрата 47
Відмінністю карти 1865 (мал. 2) від карти Ф. Шуберта 1842 є поява незаселеного кордону між частинами Романково, що свідчило про відокремлення поселень. Відокремлення було викликане особливостями географічного розташування частин села та різновекторністю економічних інтересів. Так верхня частина тяжіла до досить розвиненої Верхньодніпровської агломерації – 4 ярмарки на рік у Верхньодніпровську, 3 ярмарки у Домоткані тощо. Крім того позначався позитивний вплив переправи, що діяла. Нижня частина була орієнтована на низовий і криничанський південний напрямок, що відрізняється чудовими незайманими чорноземами. Так у Романківській волості у 1875 році було утворено три селянські товариства – Аульське, Романківське та Новоселівське (криничанський напрям) [10, c. 127]. Цікавий відмітний штрих у розглянутих картах – німець Ф. Шуберт (упорядник картки 1842 р.) назвав поштову станцію на тракті Романківській, а українець І. Стрельбицький, вихідець із Полтавської губернії (наступник Ф. Шуберта на посаді керівника Російського картографічного комітету), назвав Романівській (!). Обидві цих чудових людини зробили величезний внесок у геофізичне опис величезної країни, а й у її історію. Спільними моментами для досліджуваних карт з’явилася відсутність топоніма Аули та існування двох церков у різних частинах Романкова.Відтак у періоді часу, що відповідає створенню карток у Романковому, існували два територіальні центри верхній (північно-західний) та нижній (східний), що наклало відбиток у наступному відокремленні. Відсутні Аули і карті Катеринославської губернії з “Атласу” А.А. Ільїна 1876 р. Романкове показано “цілим” – заселена “дуга” правого берега від верхів’я до низу за течією Дніпра. Виникнення природної межі, територіальна віддаленість верхнього та нижнього Романкова, поляризація економічних інтересів послужили поштовхом до топонімічного поділу. У результаті карті 1890 року (мал. 3) у верхній частині Романково з’являється новий топонім – підселок Аули. Цікаво й те, що на цій карті знову відзначається злиття частин Романкового та зближення нижньої більш заселеної частини із селом Каменським. Процес злиття та розширення був зумовлений інтенсивним розвитком ближнього Кам’янського – будівництвом Дніпровського металургійного заводу, появою великого ринку збуту сільгосппродукції та нових робочих місць. У зв’язку з продажем величезної для села Кам’янського ділянки землі під забудову металургійного заводу та найближчої інфраструктури земля в Романковому дорожчає – в результаті відбувається і злиття його частин та взаємне зближення з Каменським.
Мал. 3. Злиття Романкового із селищем Аули на триверстовій карті 1890 року, фрагмент квадрата XXVI-13
У таблиці, наведеній нижче, показано динаміку зростання Романкового у XVIII-XIX століттях.
Таблиця. Статистичні дані про розвиток мікроагломерації Романкове-Аули
З розгляду статистичних даних про розвиток району видно, що офіційний поділ частин старого Романкова на два самостійні населені пункти відбувся лише в другій половині XIX століття. Німецька карта 1943 року певною мірою відобразила наслідки політичних та економічних потрясінь першої третини XX століття (рис. 4). Революція, громадянська війна, колективізація та індустріалізація найбільше відобразилися на суто аграрній частині Верхнього Романково-Аулах, що добре видно на наведеній карті. Між Романковим і Дніпродзержинськом (Кам’янським) з’явилася широка незаселена межа. Площа, яку займає село, залишилася колишньою, заселеність нижньої частини як наприкінці XX століття була більшою за верхню частину. Назва Аули на карті відсутня.
Мал. 4. Село Романкове на німецькій трофейній карті 1943 року (квадрат Y 49) з ослабленою верхньою частиною та широким кордоном між нижнім Романковим та Дніпродзержинськом.
Серйозні антропогенні зміни є характерною рисою карти другої половини XX століття. Привертає увагу повне злиття Романкове з Каменським (рис. 5), виникнення вільної території межі нижньої частини села Романково і верхньої його частиною (Аули). Поява цієї незайнятої території була зобов’язана затопленням річкової заплави Дніпродзержинським водосховищем, місць, де село Романкове тяглося вздовж плавною безперервною смугою.
Мал. 5. Романкове та Аули на фрагменті карти Генштабу МО СРСР 1986 року видання (квадрати М-36-129 та М-36-130)
Про те, що Романкове та Аули мали у минулому спільну територію красномовно свідчить розповідь старожила села аули Г. Карпенка, записана Я. Новицьким [5, c. 180]: «Біля Авул, від степу були байраки великі, а від Дніпра, — несходімі плавні, рибні озера та прогної. Байраки звали по запорожцях. Позаторік (1885р. – Я.М.) зрубали Мамраків байрак – це діда мого, Мамрака, кишло: він там живий. Далі жили козаки: Чепа, Хіта, Шкіль, Розан, Герасько, Лев; за їх прізвиськами названо і байраки – Чепін, Хітовий, Шкільовий, Розановий, Гераськовий, Левін. Були ще байраки… Сухенький – у Сухій бальці, Водяний – над поштовим шляхом, де була казенна пошта, у Водяній бальці». Аналізуючи повідомлення Г. Карпенка, слід виділити такі моменти. Перший стосується розміщення природних об’єктів у досліджуваній місцевості. Байрак – зліснена балка Мамракова, точне її верхів’я знаходиться в сучасних Аулах. Далі оповідач послідовно (із заходу на схід) перераховує байраки (балки) місцевості Романкове, серед них відомі, але дещо спотворені часом назви: Шкілевий, Розановий, Сухенький, Водяний. Другий момент стосується коректності сучасних коментарів до спотворених назв географічних об’єктів. Традиційно в Україні назви балкам давали або за її фізичними особливостями, наприклад, Крутий Яр на Романовому кургані [7] (див. рис. 3), або на прізвище (прізвисько) власника, наприклад, балка Мамракова в Аулах. Так було в словнику [14, з.76] назва Шкалевої балки пояснюється тим, що в цій балці козаки шкаликами пили міцні напої. Виникає питання, чи в інших місцях запорожці використовували інший посуд? Не важко здогадатися, що власником балки з великою ймовірністю міг бути «голова села Романкове» «старший запорожець Мирін Шкіль» [5, c. 181]. Таке ж зауваження стосується так званої у довіднику Розгінної балки [14, c. 73]. Виникає питання, чому старожил Аулов Г. Карпенко вважав слободу Романкову іншим, великим та давнім населеним пунктом? По-перше, Г. Карпенко був сучасником сформованого топонімічного та адміністративного поділу колись цілого населеного пункту. По-друге, на момент розмови з Л. Новицьким нижчим за Романковим було більше колишнього верхнього (Аулов) (див. таблицю). По-третє, у пам’яті нащадка запорожців збереглася об’єктивна інформація про давність заснування Романкового. Досить зазначити, що на європейських картах першої половини XVIII століття у правобережному районі середнього Дніпра відзначено лише два населені пункти Romankowa та Kodak. Однією з таких карт є видання 1740 “Nova et Acurata Tartariae Eupopae seu Minoris et in specie Crimeae …”.
У першій половині XIX століття в Романковому існували два центри – у верхній частині з кам’яною Свято-Троїцькою церквою, побудованою у 1816 році та ринком біля неї, що працював у неділю [9, c. 11] і в нижній частині з дерев’яною церквою, освяченою в 1793 [11, c. 178, 179]. Карта Ф. Шуберта, створена 1826-1842 гг.зафіксувала факт більш інтенсивного розвитку верхнього Романкова у XVIII столітті – столітті, що передував часу геодезичної зйомки та створення карти. Аж до середини XX століття ці старі центри раннього Романкового (пізніше Романкове перше та Аули) повідомлялися між собою найкоротшою дорогою, що проходила через плавні – Аульським шляхом, нині затопленим Дніпродзержинським водосховищем. Лише у періоди весняних розливів Дніпра користувалися верхніми дорогами великої протяжності. Центр нижнього Романково отримав розвиток у середині-кінці XIX століття, що добре проглядається на картах 1865 та 1890 р. (див. рис. 2 та 3). Забудова цього центру в основному була знесена у 60-х роках XX століття у зв’язку із будівництвом Середньодніпровської (Дніпродзержинської) ГЕС та промислових майданчиків для забезпечення цього будівництва.
Третій центр, який отримав розвиток наприкінці XX століття і існуючий у й донині як західна частина нижнього Романково і сучасного Кам’янського, прикрашає церкву недавньої споруди. Ця церква Свято-Покровського жіночого монастиря вирізняється вдалим архітектурним рішенням у стилі українського бароко. За даними Н. Буланова [12, c. 89] у цій місцевості, що отримала назву Прихвостьє, знаходилася Романківська земська двокласна школа та Свято-Покровська православна церква, збудована в середині XIX ст. Будівля земської школи збереглася і донині, а ось зі старою церквою багато не зрозуміло. Ні на карті І. Стрельбицького, ні на карті 1890 року церква в цій місцевості не вказана, що може свідчити про такі обставини – або церква була низькою і не виділялася із загальної забудови, або її не було. Слід зазначити, що у військових картах всі висотні орієнтири – церкви, вежі, вітряки – відзначалися обов’язково. Наприклад, на карті 1890 р. в Аулах показано 8 вітряків, у Романковому лише 5, оскільки в цьому селі використовувалися також лодійні водяні млини. О. Харлан, який вивчав місцезнаходження козацьких культових споруд у колишньому поселенні Романково, зазначав [15]: «До Свято-Успенської церкви було приписано Покровську церкву. Не відомо, з якого матеріалу вона була збудована і коли. Також залишається нез’ясованим місце її розташування».
До історичного Романкова, що існувала в минулому в територіальних межах трьома центрами (верхнє Романкове-Аули, Прихвостя і Богушівка) у 50-6-ті роки XX століття додався ще один (сучасний мікрорайон у школи № 28 і ринку).Цей мікрорайон завдячує своєю появою масовій забудові, спричиненій переселенням мешканців Романкового як із зони затоплення, так ним із колишніх Богушівки та Паркану (вулиць Річкової, Лева Толстого, Володимира Логінова — колишня Павлика Морозова), а також території сучасного селища Енергетиків. Поштовхом до розвитку та облаштування мікрорайону послужило будівництво трамвайної лінії від цемзаводу до вулиці Одеської. Незважаючи на відносно недавню появу на карті, цей район сучасного Кам’янського зберіг певною мірою сільську самобутність, особливо в районі Саминої балки.
ВИСНОВКИ
1. Історія розвитку мікроагломерації Романково-Аули потребує перегляду із залученням нової інформації.
2. Згідно з картографічною експертизою та аналізом інших джерел інформації першим поселенням в історичній місцевості Романково слід вважати населений пункт, який існував поблизу від Романових кургану, острова та переправи. Цей населений пункт, в основному переміщений вгору від урізу води старого русла Дніпра (у зв’язку із загрозою опалення при наповненні чаші Дніпродзержинського водосховища у 1963-1964 рр.) є селищем міського типу Аули Криничанського району (Романкове 2 за імперською реєстрацією [9, c. 21).
3. У процесі розвитку мікроагломерації Романково-Аули існували три територіально віддалені один від одного центри. Перший їх зберігся, щоправда у зміщеному вигляді у п.г.т. Аули Криничанського району. Другий, найбільш розвинений, наприкінці XIX – початку XX століття (нижнє Романкове – територія Богушівки – Паркани) ліквідовано у 50-60-х роках XX століття у зв’язку з будівництвом ГЕС та перетворено на промислову зону. Третій центр місцевості колишніх Прихвостя та Жабівки, надивившись на часткове затоплення на початку 60-х років XX століття, розвивається до теперішнього часу. Цей центр відомий знаходженням у ньому середньої школи №27 та Свято-Покровської церкви. Ліквідація колишнього адміністративного та культурного центру нижнього Романкового у 50-60-х роках XX століття призвела до появи нового четвертого центру в районі школи №28 та місцевого ринку.
Бібліографічний список:
1. Яворницький Д.І. Запоріжжя у залишках старовини та переказах народу. – СПб.: Вид-е Л.Ф. Пантелєєва. – 1988. – Ч. 1. – 294 с.
2. Стаття “Історія Дніпродзержинська”. – Режим доступу: http://ukrainian.su/dneprodzerzhinsk/istoriya-dneprodzerzhinska.html
3. Буланова Н.М. Земні силує віри. Історія храмів Кам’янського (Дніпродзержинська). – Дніпропетровськ: Січ. – 200. – 110 с.
4. Історія міст та сіл Української РСР. Том 4. Дніпропетровська область. – К.: Головна редакція УСЕ АН УРСР. – 1977. – 959 с.
5. Новицький Я. Твори у 5-ти томах. Т. 2 – Запоріжжя: ПП “АА Тамдем”. – 2007. – 510 с.
6. Семенча С.Я. З історії міста Дніпродзержинськ: до витоків топоніму Романів-Романкове // Наукові труди історичного факультету Запорізького національного університету. – 2012. – Віп. XXXIV. – C.37-43.
7. Крячко Г.Ю., Валуєва Н.М. Про місцезнаходження деяких географічних об’єктів в історичній місцевості Кам’янське-Романкове-Верхніднепровськ. – Режим доступу: http://disksport.com/index.php/istoriya/4959-o-mestonakhozhdenii-nekotorykhgeograficheskikh-ob-ektov-v-istoricheskoj-mestnosti-kamenskoeromankovo-verkhnedneprovsk
8. Скальковський О.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького: пров. з рос. / Аполлон Олександрович Скальковський; Наук. ред., Передмова Г.К. Швидко; Пров. Т.С. Завгородня. -Дніпропетровськ: Січ. – 1994. – 678 с.
9. Волості та найважливіші селища Європейської Росії. Видання Центрального Статистичного Комітету. Випуск VIII. Губернії Новоросійської групи. – СПб. – 1886. – VI. – 157 c.
10. Матеріали з оцінки земель Катеринославської губернії. – Т.1 Катеринославський повіт. – Видання Катеринославської Губернської Земської Управи. Катеринослав. Товариство «Друкарня С.П. Яковлєва». – 1899. – 588 с.
11.Макаревський Ф. Матеріали для історично-статистичного опису Катеринославської Єпархії. Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Д.: Дніпрокнига. – 2000. – 1080 с.
12.Буланова Н.М. Кам’янські етюди у стилі ретро. – Видання друге, оновлене і доповнене. – Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2011. – 240 с.
13.Списки населених місць Російської імперії [Вип. 13]: Катеринославська губернія з Таганрозьким градоначальством … за відомостями 1859 / обраб. ред. І. Вільсон. – СПб.: Вид. Центр. Стат. кому. мін. внутр. Справ. – 1863. – XXIX, 151 c. 1 л.
14.Кам’янське та його околиці середини XVIII – качани XX ст.: топонімічний словник / [авт.-упорядник Н.М. Буланова, О.М. Самойленко, Л.А. Кравцова]. – Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2010. – 108 с.
15. Харлан О.В. Місцезнаходження козацьких культових споруд у колишньому поселенні Романкове. – Режим доступу: http://disksport.com/index.php/istoriya/2945-mistseznakhodzhennya-kozatskikhkultoviikh-sporud-v-kolishnomu-poselennyu-romankovo
Г.Ю. Крячко, Н.М. Валуєва
Крячко Геннадій Юрійович – кандидат технічних наук, доцент кафедри металургії чорних металів ДДТУ (м. Кам’янське)