Чернецтво – це особливий спосіб християнського проживання, який полягає у цілковитому присвяченні себе на служіння Богові. За словом святих отців, “чернець є той, хто на єдиного дивиться на Бога, Бога єдиного бажає, Богу єдиному прилежить, Богу єдиному догодити намагається”[. Чернець (monacόV (грец.) – один, відокремлений) – той, хто обирає життя відокремлене, відрікається від усіх мирських стосунків, перебуваючи в безперестанному внутрішньому спілкуванні з Богом. Водночас за допомогою молитви чернець зберігає єдність з усіма у Христі. “Чернець той, хто, від усіх відокремлюючись, з усіма перебуває в єднанні”. “Чернець той, хто вважає себе сущим з усіма і в кожному бачить себе самого”. “Блаженний чернець, який на творення спасіння і преспеяние всіх дивиться, як на своє власне”.
“Чернецтво є встановлення Боже, аж ніяк не людське”[. Чернецтво ґрунтується на словах Господа Ісуса Христа: “Коли хочеш бути досконалим, піди, продай маєток твій, і роздай убогим, і матимеш скарб на небесах, і приходь, і йди за Мною”(Мт. 19, 21); “Коли хочеш іти за Мною, то зречешся себе і візьмеш свій хрест, і підеш за Мною, бо хто хоче зберегти душу свою, той втратить її; а хто втратить душу свою заради Мене, той знайде її” (Мф. 16, 24-25); “Усякий, хто залишить доми, або братів, або сестер, або батька, або матір, або дружину, або дітей, або землі заради імені Мого, отримає стократно, і успадкує життя вічне” (Мт. 19, 29), а також на апостольських словах: “Не любіть світу, ні того, що у світі” (1 Ів. 2, 15); “Стосовно дівоцтва я… за найкраще визнаю, що добре людині залишатися такою” (1 Кор. 7, 25-26). Оскільки в чернецтві людина прагне сповнити згадані слова Спасителя, воно іменується “досконалим житієм, у ньому ж за подобою, Господнє житіє є”. Чернецтво має підставу і в живому досвіді Церкви: надихаючись прикладами Божої Матері, святого Іоанна Предтечі, багатьох святих подвижників, тисячі християн з давніх-давен прагнули до втілення ідеалу дівочого, нестяжательного, молитовного життя.
Умовою чернечого вибору є покликання і відповідна любов людини до Господа Іісуса Христа, що переборює і перемагає будь-яку земну любов[: “Справжній чернець і тут Христа любить так, що ніщо не може його розлучити від любові до Христа (пор. Рим. 8, 35), і разрешитися бажає і з Христом бути (пор. Флп. 1, 23), що показує і в справах, тікаючи заради Христа в пустелі й гори та усамітниті обителі, і намагається бути єдиним із Христом, щоб мешкав у ньому Христос з Отцем і Духом”.
Метою чернечого життя є найбільш повне єднання з Господом шляхом залишення всього задля виконання заповідей про цілковиту любов до Бога і ближнього: “Чернець той, хто розум свій віддалив від чуттєвих речей і стриманістю, любов’ю, псалмоспівуванням і молитвою безперестанку стоїть перед Богом”, – каже преподобний Максим Сповідник[. Завдяки любові до Бога, яка знаходить своє вираження в молитві, монах досягає внутрішньої цілісності і в подвигу покаяння очищає своє серце, роблячи його здатним до прояву жертовної любові до ближніх.
Щоденна внутрішня праця ченця полягає в постійній боротьбі з гріховними помислами, почуттями і бажаннями заради досягнення безпристрасності та душевної чистоти. Чернець догоджає Богові й досягає сердечного єднання з Ним особливо тоді, коли присвячує себе молитві та діяльно проявляє любов до ближніх, зберігаючи єдність із чернечим братством і перебуваючи в самовідданому послуху, який чинить із радістю та свободою, тому що “любов підпорядковує вільних один одному” […].
Чернечі обітниці
Поряд із дотриманням усіх євангельських заповідей, обов’язкових для кожного християнина, ченці, заради любові до Христа, покликані дотримуватися особливих обітниць, які приносять, щоб вони свідчили про рішуче бажання “скинути з себе стару людину з її діяннями” (Кол. 3, 9.). Головними з цих обітниць є послух, нестяжаність і цнотливість.
Виконання обітниці послуху полягає у відсіканні своєї волі та дотриманні волі Божої, яка відкривається ченцю через добровільний і смиренний послух ігумену і всій братії.
Обітницю нестяжання приносять ченці заради того, щоб викорінити з серця сріблолюбство, знайти свободу духу і неупередженість до земних речей, необхідні для слідування за Христом.
Життя в цнотливості передбачає не тільки тілесну чистоту, а й чистоту душі, яка відкриває ченцеві шлях до сердечного пізнання Бога, за заповіддю: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф. 5, 8). При цьому прагнення до цнотливості не може бути мотивоване мерзотою – гидливим ставленням до шлюбу як такого, оскільки і подружжя встановлено Богом і благословляється Церквою особливим Таїнством.
Бажання з’єднатися з Христом спонукає ченців повністю зректися світу, не з презирства до нього, але заради віддалення від спокус, гріховних пристрастей і заради того, щоб “усунути від себе всі перешкоди до любові Божої”[. Подібно до євангельського купця, який продав усе майно задля придбання однієї дорогоцінної перлини, ченці зрікаються всього заради “очищення й освячення серця” і набуття Христа (пор. Мф. 13, 45-46).
Значення чернецтва
Основне служіння, яке ченці покликані здійснювати в Церкві, – це безперестанне перебування в богоспілкуванні та молитві за весь світ.
Ченці повинні благовістити про Христа живим прикладом діяльного покаяння, любові до Бога і служіння Йому. “Чернець у всій своїй зовнішності й у всіх справах своїх повинен бути повчальним зразком для кожного, хто його бачить, щоб, через багато його чеснот, що сяють, подібно до променів, і вороги істини, дивлячись на нього, навіть знехотя усвідомлювали, що християни мають тверду й непохитну надію на порятунок, і звідусіль стікалися до нього, як до дійсного притулку, і щоб через це ріг Церкви здійнявся б на ворогів її” […]. Ченці, які ретельно виконують своє покликання, стають моральними орієнтирами для православних християн і всіх людей.
Чернече житіє виражає спрямованість Церкви до “життя майбутнього століття”. Ченці покликані являти реальність Царства Небесного, яке всередину нас є (пор. Лк. 17, 21) і, розпочинаючись тут, на землі в людському серці, простягається у вічність. Своєю рішучістю в жертовному подвигу ченці підтверджують найбільшу цінність життя в Бозі, і тому чернецтво є одкровенням Царства Божого на землі та похвалою Церкві Христовій[.
Того, хто заснував життя на Євангелії, Спаситель назвав людиною мудрою, що побудувала дім свій на камені (див. Мф. 7, 24). Так само монастир, життя якого будується на непохитній і надійній основі Євангелія і правил святих отців, стає справді похвалою Церкви Христової. “Як прекрасне воістину і добре життя чернече! Яке прекрасне воно воістину і добре, коли тече в межах і за законами, які поклали для нього началовожді і ватажки його, Духом Святим навчені”.
Вказуючи на описаний святими отцями досконалий образ чернечого життя, дане Положення водночас не приписує монастирям повної однаковості чернечого життя, а, навпаки, дозволяє їм зберігати свої традиції та вільно розвиватися в руслі святоотцівських настанов.