Категорія: Монастир

ПРО ПОСЕЛЕННЯ РОМАНКОВЕ ТА АУЛИ В ІСТОРИЧНІЙ МІСЦЕВОСТІ КАМ’ЯНСЬКЕ-ВЕРХНЬОДНІПРОВСЬК

До питання про виникнення та розвиток населених пунктів Романкове та Аули в історичній місцевості Верхнього Надпорожзя

To the question of the origin and development of Romankovo and Auly settlements in the historical district of Verkhny Nadporozhye

На основі аналізу картографічних та інших джерел представлено спробу простежити зв’язок колишніх козацьких поселень Романкове та Аули в процесі їх становлення.

До теперішнього часу питання про час виникнення та становлення колишніх козацьких поселень Романкове та Аули залишається відкритим, оскільки дані досить суперечливі [1-5]. Д. Яворницький писав: “Початок села Романкове не піднімається раніше другої половини XVII ст. …” [1, c. 34]. На сайті “Історія Дніпродзержинська” зазначається: “На початку XVII століття на стародавньому Торжанському шляху виникло село Романкове” [2]. Зрозуміло, зміст сайту не є серйозною науковою інформацією, але ця інформація, на жаль, є загальнодоступною. Сучасний історик Н. Буланова у відомій праці [3, c. 13] зазначає: “спочатку в межах сучасного міста (Кам’янського – авт.) виникло село Романкове в першій половині XVIIІ ст.”.

В академічному виданні Інституту історії Академії наук УРСР [4, c. 351] повідомляється таке: “Населений пункт (Аули – авт.), що входив із фортецею Романкове до складу Кодацької паланки, уперше згадувався в письмових джерелах, що належали до середини XVII ст.”. Що стосується так званої “усної історії”, то є свідчення жителя села Аули Г. Карпенка, записане істориком Я. Новицьким 02.07.18.18. Новицьким 02.07.1889 р. [5, с. 180]. Г. Карпенко 1805 року народження повідомив історику: “Наша слобода (село Аули – авт.) завелася за Катерини (Катерина II-га, російська імператриця, на престолі з 1762 по 1796 рік – авт.)”. Про Романків Г. Карпенко сказав: “…, то слобода велика і давня, там була тоді стара запорозька церква” [5, c.181]. До речі, сам Я.П. Новицький (1847-1925), відомий історик запорізького краю, був уродженцем села Аулів.

Виходячи з наведеного вище короткого огляду, проглядається необхідність подальшого поглибленого вивчення питання про виникнення та становлення пов’язаних між собою розміщенням та розвитком населених пунктів. Вивчаючи витоки топоніма Романів-Романкова С. Семенча [6] писав про те, що «…що Романкове було первістком колонізації краю після довгого періоду татарської загрози. Терені були пусті та незаселені. Закономірність колонізаційного процесу полягає в тому, що коли на нові землі приходять люди, вони обирають спершу найкращі, найзручніші, найвигідніші збутові точки зору місця. Семи таким був Романів холм на березі Дніпра. Перевага місцевості полягала в тому, що холм (174 м. над рівнем моря, що якнайменше на 100 м. вище будь-якої відмітки на протилежному, лівому боці) присунутий до берегової лінії, а біля його підніжжя з прадавня існувала переправа. Вона пролягала транзитом повз острів. Оскільки і острів, і холм мали спільну назву, це змушує думати, що в уяві тодішніх людей вони обидва сприймалися як щось спільне, як комплекс. Дійсно, повз острів і холм пролягав шлях, що тягнувся водовж річки Базавлук у бік Криму. Тож зауважимо, що топонім виник не деінде, а на перехресті Дніпра та кримського шляху… Так велося аж доти, доки наприкінці XVII ст. не виникло поселення. Воно перебрало на собі топонім і віттоді з ним сталася певна мутація: з огляду на більш часте і регулярне вживання, одна форма поступово (але досить швидко) витіснила іншу, а отже залишилося тільки “Романкове”».

У наведеній цитаті поруч із цілком обґрунтованими міркуваннями є такі, які заслуговують на зауваження та уточнення. По-перше, висота висоти (автор вказує позначку 174 м. над рівнем моря) в умовах посушливого клімату абсолютно неприйнятна з побутової точки зору, тим більше наприкінці XVII століття. Колонізація степової частини України як природна «знизу», так і офіційно організована «зверху», відбувалася виключно по руслах річок, де були вода, пасовища з луговим режимом водозабезпечення, а також низовини річкової пройми, придатні для заселення. Класичний приклад – заселення німцями менонітами земель Війська Запорізького за доби Катерини II. А ось те, що Романова височина у конкретному місці була найкращою, найбільш зручною для будівництва зміцнення та оборони, сумнівів бути не може. По-друге, слід було б уточнити, що шлях, який тягнувся повз пагорб і острови, був правобережною гілкою кримського шляху, так званим Крюківським шляхом, який використовувався рідше лівобережної гілки Кримського, причому Крюківський шлях при необхідності міг перетинатися руслом Дніпра. не лише біля Романових пагорба та острови, а й на інших переправах. Проте автор роботи [6] прав – Романкове «приватизувало» забутий топонім, з’явившись поруч із відомими Романовими курганом та островом. Для розгляду питання виникнення та розвитку населених пунктів найбільш представницьким документом є топографічні карти.Ці карти складалися для ведення війни та містили найбільш об’єктивну інформацію про стан населених пунктів на момент складання картки. Оскільки від розмірів селищ, чисельності жителів залежало задоволення потреб армії у харчі, кормі для коней – основний тягловий сили війни у ​​XVIII-XIX століттях і, зрештою, у людському ресурсі. У той же час єпархіальна статистика не завжди могла бути точною – бажання деяких священиків збудувати чи оновити церкву призводило до спокуси чисельно збільшити свою парафію за рахунок найближчих населених пунктів. Зважаючи на розтягнутість селищ минулого, не можна не враховувати факти звернення селян до священиків не за офіційним місцем проживання, а за місцем перебування найближчої церкви.

Розгляд фрагментів карти Ф. Шуберта (рис. 1) показує, що Романкове (738 дворів) у першій половині ХІХ століття було найбільшим селом на правобережжі середнього та нижнього Дніпра. Для порівняння правобережні міста Чигирин та Олександрія за даними тієї самої карти мали по 665 і 671 дворів відповідно. До речі, лівобережний Олександрівськ мав 668 дворів. Які ж об’єктивні причини виникнення такого великого населеного пункту?

Мал. 1. Поселення Романково та деяких населених пунктів у першій половині XIX століття на фрагментах карти Ф. Шуберта 1842 (квадрат XLVII)

Безсумнівно першою причиною колонізації місцевості майбутнього Романково стала близькість Романового кургану [7], природною, а згодом і облаштованої фортеці, де можна було втекти від ворожих набігів. Другою причиною слід назвати існування давньої переправи біля підніжжя кургану. Відомо, що обслуговування переправ приносило до скарбниці Коша Запорізького чималі гроші. Надалі після ліквідації Запорізької Січі переправа надала робочі місця романківським поселенцям. Третя причина також економічна – наявність на лівобережжі потужної в економічному плані колишньої Протовчанської паланки. Досить зазначити, що на той час містечко Петриківка (1206 дворів) було порівняно з губернським містом Катеринославом (1222 двори) (див. карту Ф. Шуберта, квадрат XLVII). Сусідна з Петриківською Чаплинка (697 дворів) була більшою за правобережні міста Чигирина та Олександрії. Жвава торгівля між розвиненим лівобережжям і правобережжям, що розвивається, була можлива завдяки Романовій переправі. В результаті дії перелічених факторів наприкінці XVII, у XVIII столітті і на початку XIX набув розвитку тяжіло до переправи Романково [8, c. 33], верхнє північно-західне Романкове (майбутні Аули), яке по праву можна назвати Романковим 1, а не Романковим 2, як це названо в офіційному джерелі [9, c. 21].У середині XIX століття ситуація кардинально змінюється – при порівняно невеликому збільшенні числа дворів у Романковому (до 780 р.) відбувається суттєвий перерозподіл у бік нижньої (східної) частини села (рис. 2). Цей перерозподіл був обумовлений зміщенням вектора економічних інтересів з лівобережжя на правобережжя, яке пережило активну стадію колонізації. Від Києва до Катеринослава виникло пароплавне судноплавство Дніпром, що посилило товарообмін між населеними пунктами Верхнього та Середнього Наддніпрянщини. Зверху від Романкового за течією річки різко укрупнилися Верхньодніпровськ (520) дворів), Пушкарівка (600 дворів), Бородаївка (640 дворів), такі ж зміни відбулися і в нижній течії, наприклад, у Діївці, налічувалося 740 дворів.

Мал. 2. Відокремлення верхньої та нижньої частин Романкова на спеціальній карті Європейської Росії 1865 року. Карта І. Стрельбицького, фрагмент квадрата 47

Відмінністю карти 1865 (мал. 2) від карти Ф. Шуберта 1842 є поява незаселеного кордону між частинами Романково, що свідчило про відокремлення поселень. Відокремлення було викликане особливостями географічного розташування частин села та різновекторністю економічних інтересів. Так верхня частина тяжіла до досить розвиненої Верхньодніпровської агломерації – 4 ярмарки на рік у Верхньодніпровську, 3 ярмарки у Домоткані тощо. Крім того позначався позитивний вплив переправи, що діяла. Нижня частина була орієнтована на низовий і криничанський південний напрямок, що відрізняється чудовими незайманими чорноземами. Так у Романківській волості у 1875 році було утворено три селянські товариства – Аульське, Романківське та Новоселівське (криничанський напрям) [10, c. 127]. Цікавий відмітний штрих у розглянутих картах – німець Ф. Шуберт (упорядник картки 1842 р.) назвав поштову станцію на тракті Романківській, а українець І. Стрельбицький, вихідець із Полтавської губернії (наступник Ф. Шуберта на посаді керівника Російського картографічного комітету), назвав Романівській (!). Обидві цих чудових людини зробили величезний внесок у геофізичне опис величезної країни, а й у її історію. Спільними моментами для досліджуваних карт з’явилася відсутність топоніма Аули та існування двох церков у різних частинах Романкова.Відтак у періоді часу, що відповідає створенню карток у Романковому, існували два територіальні центри верхній (північно-західний) та нижній (східний), що наклало відбиток у наступному відокремленні. Відсутні Аули і карті Катеринославської губернії з “Атласу” А.А. Ільїна 1876 р. Романкове показано “цілим” – заселена “дуга” правого берега від верхів’я до низу за течією Дніпра. Виникнення природної межі, територіальна віддаленість верхнього та нижнього Романкова, поляризація економічних інтересів послужили поштовхом до топонімічного поділу. У результаті карті 1890 року (мал. 3) у верхній частині Романково з’являється новий топонім – підселок Аули. Цікаво й те, що на цій карті знову відзначається злиття частин Романкового та зближення нижньої більш заселеної частини із селом Каменським. Процес злиття та розширення був зумовлений інтенсивним розвитком ближнього Кам’янського – будівництвом Дніпровського металургійного заводу, появою великого ринку збуту сільгосппродукції та нових робочих місць. У зв’язку з продажем величезної для села Кам’янського ділянки землі під забудову металургійного заводу та найближчої інфраструктури земля в Романковому дорожчає – в результаті відбувається і злиття його частин та взаємне зближення з Каменським.

Мал. 3. Злиття Романкового із селищем Аули на триверстовій карті 1890 року, фрагмент квадрата XXVI-13

У таблиці, наведеній нижче, показано динаміку зростання Романкового у XVIII-XIX століттях.

Таблиця. Статистичні дані про розвиток мікроагломерації Романкове-Аули

З розгляду статистичних даних про розвиток району видно, що офіційний поділ частин старого Романкова на два самостійні населені пункти відбувся лише в другій половині XIX століття. Німецька карта 1943 року певною мірою відобразила наслідки політичних та економічних потрясінь першої третини XX століття (рис. 4). Революція, громадянська війна, колективізація та індустріалізація найбільше відобразилися на суто аграрній частині Верхнього Романково-Аулах, що добре видно на наведеній карті. Між Романковим і Дніпродзержинськом (Кам’янським) з’явилася широка незаселена межа. Площа, яку займає село, залишилася колишньою, заселеність нижньої частини як наприкінці XX століття була більшою за верхню частину. Назва Аули на карті відсутня.

Мал. 4. Село Романкове на німецькій трофейній карті 1943 року (квадрат Y 49) з ослабленою верхньою частиною та широким кордоном між нижнім Романковим та Дніпродзержинськом.

Серйозні антропогенні зміни є характерною рисою карти другої половини XX століття. Привертає увагу повне злиття Романкове з Каменським (рис. 5), виникнення вільної території межі нижньої частини села Романково і верхньої його частиною (Аули). Поява цієї незайнятої території була зобов’язана затопленням річкової заплави Дніпродзержинським водосховищем, місць, де село Романкове тяглося вздовж плавною безперервною смугою.

Мал. 5. Романкове та Аули на фрагменті карти Генштабу МО СРСР 1986 року видання (квадрати М-36-129 та М-36-130)

Про те, що Романкове та Аули мали у минулому спільну територію красномовно свідчить розповідь старожила села аули Г. Карпенка, записана Я. Новицьким [5, c. 180]: «Біля Авул, від степу були байраки великі, а від Дніпра, — несходімі плавні, рибні озера та прогної. Байраки звали по запорожцях. Позаторік (1885р. – Я.М.) зрубали Мамраків байрак – це діда мого, Мамрака, кишло: він там живий. Далі жили козаки: Чепа, Хіта, Шкіль, Розан, Герасько, Лев; за їх прізвиськами названо і байраки – Чепін, Хітовий, Шкільовий, Розановий, Гераськовий, Левін. Були ще байраки… Сухенький – у Сухій бальці, Водяний – над поштовим шляхом, де була казенна пошта, у Водяній бальці». Аналізуючи повідомлення Г. Карпенка, слід виділити такі моменти. Перший стосується розміщення природних об’єктів у досліджуваній місцевості. Байрак – зліснена балка Мамракова, точне її верхів’я знаходиться в сучасних Аулах. Далі оповідач послідовно (із заходу на схід) перераховує байраки (балки) місцевості Романкове, серед них відомі, але дещо спотворені часом назви: Шкілевий, Розановий, Сухенький, Водяний. Другий момент стосується коректності сучасних коментарів до спотворених назв географічних об’єктів. Традиційно в Україні назви балкам давали або за її фізичними особливостями, наприклад, Крутий Яр на Романовому кургані [7] (див. рис. 3), або на прізвище (прізвисько) власника, наприклад, балка Мамракова в Аулах. Так було в словнику [14, з.76] назва Шкалевої балки пояснюється тим, що в цій балці козаки шкаликами пили міцні напої. Виникає питання, чи в інших місцях запорожці використовували інший посуд? Не важко здогадатися, що власником балки з великою ймовірністю міг бути «голова села Романкове» «старший запорожець Мирін Шкіль» [5, c. 181]. Таке ж зауваження стосується так званої у довіднику Розгінної балки [14, c. 73]. Виникає питання, чому старожил Аулов Г. Карпенко вважав слободу Романкову іншим, великим та давнім населеним пунктом? По-перше, Г. Карпенко був сучасником сформованого топонімічного та адміністративного поділу колись цілого населеного пункту. По-друге, на момент розмови з Л. Новицьким нижчим за Романковим було більше колишнього верхнього (Аулов) (див. таблицю). По-третє, у пам’яті нащадка запорожців збереглася об’єктивна інформація про давність заснування Романкового. Досить зазначити, що на європейських картах першої половини XVIII століття у правобережному районі середнього Дніпра відзначено лише два населені пункти Romankowa та Kodak. Однією з таких карт є видання 1740 “Nova et Acurata Tartariae Eupopae seu Minoris et in specie Crimeae …”.

У першій половині XIX століття в Романковому існували два центри – у верхній частині з кам’яною Свято-Троїцькою церквою, побудованою у 1816 році та ринком біля неї, що працював у неділю [9, c. 11] і в нижній частині з дерев’яною церквою, освяченою в 1793 [11, c. 178, 179]. Карта Ф. Шуберта, створена 1826-1842 гг.зафіксувала факт більш інтенсивного розвитку верхнього Романкова у XVIII столітті – столітті, що передував часу геодезичної зйомки та створення карти. Аж до середини XX століття ці старі центри раннього Романкового (пізніше Романкове перше та Аули) повідомлялися між собою найкоротшою дорогою, що проходила через плавні – Аульським шляхом, нині затопленим Дніпродзержинським водосховищем. Лише у періоди весняних розливів Дніпра користувалися верхніми дорогами великої протяжності. Центр нижнього Романково отримав розвиток у середині-кінці XIX століття, що добре проглядається на картах 1865 та 1890 р. (див. рис. 2 та 3). Забудова цього центру в основному була знесена у 60-х роках XX століття у зв’язку із будівництвом Середньодніпровської (Дніпродзержинської) ГЕС та промислових майданчиків для забезпечення цього будівництва.

Третій центр, який отримав розвиток наприкінці XX століття і існуючий у й донині як західна частина нижнього Романково і сучасного Кам’янського, прикрашає церкву недавньої споруди. Ця церква Свято-Покровського жіночого монастиря вирізняється вдалим архітектурним рішенням у стилі українського бароко. За даними Н. Буланова [12, c. 89] у цій місцевості, що отримала назву Прихвостьє, знаходилася Романківська земська двокласна школа та Свято-Покровська православна церква, збудована в середині XIX ст. Будівля земської школи збереглася і донині, а ось зі старою церквою багато не зрозуміло. Ні на карті І. Стрельбицького, ні на карті 1890 року церква в цій місцевості не вказана, що може свідчити про такі обставини – або церква була низькою і не виділялася із загальної забудови, або її не було. Слід зазначити, що у військових картах всі висотні орієнтири – церкви, вежі, вітряки – відзначалися обов’язково. Наприклад, на карті 1890 р. в Аулах показано 8 вітряків, у Романковому лише 5, оскільки в цьому селі використовувалися також лодійні водяні млини. О. Харлан, який вивчав місцезнаходження козацьких культових споруд у колишньому поселенні Романково, зазначав [15]: «До Свято-Успенської церкви було приписано Покровську церкву. Не відомо, з якого матеріалу вона була збудована і коли. Також залишається нез’ясованим місце її розташування».

До історичного Романкова, що існувала в минулому в територіальних межах трьома центрами (верхнє Романкове-Аули, Прихвостя і Богушівка) у 50-6-ті роки XX століття додався ще один (сучасний мікрорайон у школи № 28 і ринку).Цей мікрорайон завдячує своєю появою масовій забудові, спричиненій переселенням мешканців Романкового як із зони затоплення, так ним із колишніх Богушівки та Паркану (вулиць Річкової, Лева Толстого, Володимира Логінова — колишня Павлика Морозова), а також території сучасного селища Енергетиків. Поштовхом до розвитку та облаштування мікрорайону послужило будівництво трамвайної лінії від цемзаводу до вулиці Одеської. Незважаючи на відносно недавню появу на карті, цей район сучасного Кам’янського зберіг певною мірою сільську самобутність, особливо в районі Саминої балки.

ВИСНОВКИ

1. Історія розвитку мікроагломерації Романково-Аули потребує перегляду із залученням нової інформації.
2. Згідно з картографічною експертизою та аналізом інших джерел інформації першим поселенням в історичній місцевості Романково слід вважати населений пункт, який існував поблизу від Романових кургану, острова та переправи. Цей населений пункт, в основному переміщений вгору від урізу води старого русла Дніпра (у зв’язку із загрозою опалення при наповненні чаші Дніпродзержинського водосховища у 1963-1964 рр.) є селищем міського типу Аули Криничанського району (Романкове 2 за імперською реєстрацією [9, c. 21).
3. У процесі розвитку мікроагломерації Романково-Аули існували три територіально віддалені один від одного центри. Перший їх зберігся, щоправда у зміщеному вигляді у п.г.т. Аули Криничанського району. Другий, найбільш розвинений, наприкінці XIX – початку XX століття (нижнє Романкове – територія Богушівки – Паркани) ліквідовано у 50-60-х роках XX століття у зв’язку з будівництвом ГЕС та перетворено на промислову зону. Третій центр місцевості колишніх Прихвостя та Жабівки, надивившись на часткове затоплення на початку 60-х років XX століття, розвивається до теперішнього часу. Цей центр відомий знаходженням у ньому середньої школи №27 та Свято-Покровської церкви. Ліквідація колишнього адміністративного та культурного центру нижнього Романкового у 50-60-х роках XX століття призвела до появи нового четвертого центру в районі школи №28 та місцевого ринку.

Бібліографічний список:

1. Яворницький Д.І. Запоріжжя у залишках старовини та переказах народу. – СПб.: Вид-е Л.Ф. Пантелєєва. – 1988. – Ч. 1. – 294 с.
2. Стаття “Історія Дніпродзержинська”. – Режим доступу: http://ukrainian.su/dneprodzerzhinsk/istoriya-dneprodzerzhinska.html
3. Буланова Н.М. Земні силує віри. Історія храмів Кам’янського (Дніпродзержинська). – Дніпропетровськ: Січ. – 200. – 110 с.
4. Історія міст та сіл Української РСР. Том 4. Дніпропетровська область. – К.: Головна редакція УСЕ АН УРСР. – 1977. – 959 с.
5. Новицький Я. Твори у 5-ти томах. Т. 2 – Запоріжжя: ПП “АА Тамдем”. – 2007. – 510 с.
6. Семенча С.Я. З історії міста Дніпродзержинськ: до витоків топоніму Романів-Романкове // Наукові труди історичного факультету Запорізького національного університету. – 2012. – Віп. XXXIV. – C.37-43.
7. Крячко Г.Ю., Валуєва Н.М. Про місцезнаходження деяких географічних об’єктів в історичній місцевості Кам’янське-Романкове-Верхніднепровськ. – Режим доступу: http://disksport.com/index.php/istoriya/4959-o-mestonakhozhdenii-nekotorykhgeograficheskikh-ob-ektov-v-istoricheskoj-mestnosti-kamenskoeromankovo-verkhnedneprovsk
8. Скальковський О.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького: пров. з рос. / Аполлон Олександрович Скальковський; Наук. ред., Передмова Г.К. Швидко; Пров. Т.С. Завгородня. -Дніпропетровськ: Січ. – 1994. – 678 с.
9. Волості та найважливіші селища Європейської Росії. Видання Центрального Статистичного Комітету. Випуск VIII. Губернії Новоросійської групи. – СПб. – 1886. – VI. – 157 c.
10. Матеріали з оцінки земель Катеринославської губернії. – Т.1 Катеринославський повіт. – Видання Катеринославської Губернської Земської Управи. Катеринослав. Товариство «Друкарня С.П. Яковлєва». – 1899. – 588 с.
11.Макаревський Ф. Матеріали для історично-статистичного опису Катеринославської Єпархії. Церкви та приходи минулого XVIII століття. – Д.: Дніпрокнига. – 2000. – 1080 с.
12.Буланова Н.М. Кам’янські етюди у стилі ретро. – Видання друге, оновлене і доповнене. – Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2011. – 240 с.
13.Списки населених місць Російської імперії [Вип. 13]: Катеринославська губернія з Таганрозьким градоначальством … за відомостями 1859 / обраб. ред. І. Вільсон. – СПб.: Вид. Центр. Стат. кому. мін. внутр. Справ. – 1863. – XXIX, 151 c. 1 л.

14.Кам’янське та його околиці середини XVIII – качани XX ст.: топонімічний словник / [авт.-упорядник Н.М. Буланова, О.М. Самойленко, Л.А. Кравцова]. – Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2010. – 108 с.
15. Харлан О.В. Місцезнаходження козацьких культових споруд у колишньому поселенні Романкове. – Режим доступу: http://disksport.com/index.php/istoriya/2945-mistseznakhodzhennya-kozatskikhkultoviikh-sporud-v-kolishnomu-poselennyu-romankovo  

Г.Ю. Крячко, Н.М. Валуєва

Крячко Геннадій Юрійович – кандидат технічних наук, доцент кафедри металургії чорних металів ДДТУ (м. Кам’янське)

ПОКЛИКАННЯ І ДОЛЯ МАРИНИ ЗАГОРУЛЬКО

Уривок із публікації в газеті “НТА-інформ”.

Марина Загорулько, а нині настоятелька Свято-Покровського-Михайлівського монастиря ігуменя Іуліанія, лауреатка багатьох міжнародних конкурсів, була раніше, до 2001 року, солісткою Львівського оперного театру з блискучим майбутнім. Виконувала партії Елеонори в “Трубадурі”, Мікаели в “Кармен”, Оксани в “Запорожці за Дунаєм”… Змалечку Марина мріяла стати акторкою, і дивом її мрія збулася. “Все якось легко вдавалося, я завжди опинялася першою”, – каже вона. Попри те, що особисте життя не дуже-то заладилося, кар’єра її швидко йшла в гору, коли трапилося нещастя із сином: він тяжко захворів, лікарі вважали хворобу невиліковною. І тоді вона за наполяганням духовних наставників залишила сцену. Нелегко дався їй цей вибір: мрія і кохання всього життя – або здоров’я сина. Однак, змирившись із викликом долі, вона змінила спів на послух – годувати жебраків. Талановита жінка, всією душею віддавшись новому життю, зробила іншу кар’єру – стала настоятелькою монастиря. Колись у молодості вона в театрі приміряла чернечу рясу, і чарівним чином повторила цей образ уже в реальності. А її покликання – спів – реалізується вже в молитвах і духовних піснеспівах. Користуючись глибокою повагою як серед черниць, так і серед парафіян, широко освічена й комунікабельна, вона бере активну участь у громадському житті Дніпродзержинська, підвищуючи роль православ’я в духовному житті всього регіону.

Марина народилася і вчилася співу спочатку в Росії. Потім приїхала до Львова, закінчила консерваторію і почала працювати в театрі опери та балету. Стала лауреаткою багатьох конкурсів. У її репертуарі були ролі, які вимагали внутрішньої глибини, особливого психологізму, тонкого відчуття і здатності співпереживати. Усе це й називають талантом співачки. “Можливо, якби вона не була такою щирою, тонкою, то не пішла б із театру, коли довелося обирати”, – розмірковує диригент Львівської опери Мирон Юсипович. Минулого року для Марини настав час обирати.

Марина починала готувати безплатні обіди для бідних у Російській церкві Львова в маленькій каструльці. Тепер, через рік, вона готує вже на сто літрів, а на подвір’я церкви приходить понад сто жебраків щодня. Головна причина – що тут годують усіх голодних, без винятку. І не за списками, як в інших церквах. Щодня тут суп, борщ чи каша. На свята – і перше, і друге.

Люди за два роки полюбили свою годувальницю. Вони починають збиратися тут ще об одинадцятій годині, хоча знають: обід – о першій. Першими в черзі – завжди діти та літні жінки. І навіть є свій виборний староста, який слідкує за порядком і відганяє п’янчужок у кінець черги. Завжди перед обідом Марина починає молитву. Тоді вона співає.

Син – завжди біля неї. Спочатку допомагав, а потім, побувши сорок днів у Почаївському монастирі послушником, сам почав готувати. Так йому легше.

– Минулого року мамі потрібно було везти людей до Києва, бо в Лавру привезли мощі святого Пантелеймона, – розповідає мені Сергій, наливаючи бабусі в черзі компот. – Вона, щойно дізналася, одразу зібралася, навіть додому не заходила – і поїхала. Кому залишатися годувати? Тільки мені. Я розпитав – що, як, сходив на базар, усе купив, приготував – усе було добре.

Сергій каже, мамі важко. Вона не може не співати, сумує. Часом владика просить її заспівати арію чи романс. А повз театр узагалі проходити не може – болить.

– Колеги спочатку не розуміли, – каже Марина. – Думали, що я пішла в секту. Тепер ставлення змінилося. Але найбільше мені шкода праці мого педагога. У мене був прекрасний педагог – народний артист України Ігор Федорович Кушплер. Він так на мене сподівався, як кажуть, ростив, ростив – і ось… Але в оперний театр мені благословення немає. Співати – так, співати для Бога, духовну музику. Нехай мене й не розуміють. Людині взагалі це важко зрозуміти. А для мене зараз головне – щоб була здорова моя дитина.
У театрі мені розповіли, як одного разу в Російській церкві відспівували соліста театру. На службу прийшла вся Львівська опера. Тоді й зустрілися колеги з Мариною. У хустці, просто вдягнена, вона разом із сином годувала на подвір’ї людей. Співала молитву. Виконувала саме тепер, біля церкви, свою, хто його знає, можливо, найголовнішу в житті партію. Як завжди – глибоко, повно, красиво.

(Алина СЕМЕРЯ (Аліна СЕМЕРЯКОВА, “НТА-інформ”, 14 грудня 2001) КОВА, «НТА-информ», 14 декабря 2001)

Інтерв’ю ігумені Іуліанії (Загорулько) в передачі “Бесіди про вічне” криворізького телеканалу. В інтерв’ю матушка розповідає: про своє життя, про монастир, про сестер…

ЖІНОЧИЙ ОБРАЗ ПРАВОСЛАВ’Я

Уривок із публікації в газеті “Факти” про той дивовижний шлях, яким ігуменя Іуліанія (Загорулько) прийшла до чернечого життя.

З настоятелькою Свято-Покровського-Михайлівського монастиря ігуменею Іуліанією (Мариною Загорулько) ми познайомилися, коли їздили по монастирях, збираючи матеріали для фотовиставки “Жіночий образ православ’я”. Ця жінка просто підкорила нас своєю духовною щедрістю, величним, і водночас простим і приємним зверненням, широтою поглядів і – не в останню чергу – глибоким “оксамитовим” голосом, що заворожує. Вона багато розповідала про внутрішнє життя монастиря, про непрості долі черниць, про жертовність і шлях, який обирають люди на шляху до Бога. Сучасна й освічена, вона легко поводиться з будь-якою сучасною технікою, включно з комп’ютером. І чарівним чином встигає все: і керувати монастирем, і наставляти парафіян, і брати участь у численних громадських заходах.* Батьки частенько ставили маленьку Маринку на стільчик, просили заспівати – і гості захоплювалися голосом дівчинки. Уже будучи школяркою, вона бігала з подружками в артгурток, влаштовувала вистави по сусідських дворах. Для таких виходів витягала з гардероба мамині сукні, вбиралася, “як артистка”.

– Часом мені здається, що я і народилася для сцени, – зізнається Марина. – У мами був високий і тонкий голос, у батька – низький і глибокий. У мене ж вийшло якесь дуже вдале поєднання. І я завжди з нетерпінням чекала, коли батьки підуть на роботу, щоб на самоті співати до сипоти, крутячись перед дзеркалом…

Закінчивши в Дрогобичі середню школу, Марина з маминою допомогою влаштувалася працювати телефоністкою на центральний телеграф. А одного разу їй зателефонувала колишня однокласниця, яка переїхала з батьками-військовими жити в Єкатеринбург. “Приїжджай сюди, – запропонувала подруга, – у наше музичне училище приймають без жодної музичної освіти”. Марина загорілася і кинулася в Єкатеринбург. Мріяла вступити на естрадний факультет, та втрутився його величність Випадок. Під час “розспівування” абітурієнтів в аудиторію зайшла літня жінка, посиділа, послухала Марину, потім узяла її за руку і повела в приймальну комісію. “Ця дівчинка буде вчитися на вокальному факультеті!” – було сказано членам комісії. Незнайомка виявилася завідувачкою відділення вокального факультету – і долю дівчини з далекої української провінції було вирішено.

Після закінчення музучилища Марина вступила до консерваторії, де з першого ж курсу почала брати участь у виставах, одразу потрапила в оперну студію, яка відкрилася при консерваторії, і здобула репертуар, що було майже неймовірно.

– Усе якось легко вдавалося, я завжди опинялася першою. На душі було світло, бо в Єкатеринбурзі по-справжньому побачила приголомшливий світ мистецтва: музику, відомих виконавців, прекрасних диригентів, оперний театр найвищого класу. Я настільки закохалася в сцену, що навіть підробляти влаштувалася костюмером у театр музкомедії.

Тоді ж прийшла і до істинної віри. Повагу і любов до Бога мама мені прищепила з дитинства. Але поки тебе самого щось не зачепило, ти віриш не душею, а ніби за звичкою, через виховання. А одного разу, коли гуляли з друзями Єкатеринбургом, почули чарівний передзвін дзвонів, зайшли до церкви і… оторопіли. Відчули щось таке, що словами й не опишеш. З того часу я стала відвідувати храм регулярно. Варто було мені попросити в Бога, щоб він дав сили на виставу чи іспит – і в мене все виходило…

Марина навчалася на другому курсі, коли розпався Союз. У консерваторії почали поглядати на “іноземців” з України і подейкувати, що з них треба брати гроші за навчання. Маринин викладач перебрався до Львова – як учениця вона “осиротіла”. Та й на особистому фронті не склалося: розійшовшись із чоловіком, я лишилася сама з маленьким сином Сергієм на руках. Словом, усе життя розсипалося, як картковий будиночок, і треба було будувати його заново. Їхати з улюбленого міста не хотілося, але іншого виходу не було, і 1992 року Марина перевелася до Львівської консерваторії, а сина відправила до своєї мами в Ростовську область. .

На новому місці навчання дівчину відзначили найвищою стипендією – імені Соломії Крушельницької. При Львівській консерваторії теж опинилася оперна студія, де щасливчики, які туди потрапили, проходили чудову практику, одразу виходячи на велику сцену. Марину прийняли в студії. Пощастило їй і з учителем: народний артист, професор Ігор Кушплер зробив із неї Артистку з великої літери. Ще на 5-му курсі Марина підготувала партію Мімі з опери “Богема”, виконала її у Львівському оперному театрі й миттєво була туди прийнята. Але закінчивши консерваторію, її стін не покинула: щоб відточити майстерність, залишилася вчитися ще на рік.

Весь цей час регулярно навідувалася до Святогеоргіївського храму. Зміцнило віру в Бога “диво”, що сталося з її сином. Через поганий зір Сергій носив окуляри, а після того, як побував разом із мамою на святих місцях у Таганрозі та помолився там на могилі святого Павла, окулісти зі здивуванням констатували: у хлопчика абсолютно незбагненним чином зір повністю відновився.

Біда прийшла раптово. Маринина мама телефоном повідомила доньці, що 10-річний Сергійко тяжко захворів: у нього на обличчі з’явилися дві синюшні крапки, що свідчать про розрив судин, утворилися дві пухлини. Лікарі діагностували аніому обличчя і наполягали на операції, але за успішний результат не ручалися: від хірургічного втручання пухлина могла переродитися в злоякісну.

– Я відразу поїхала до сина, – розповідає Марина. – Пішла з ним у Ростовський монастир. Там, розговорившись з однією літньою черницею, розповіла їй про Серьожині проблеми. Жінка мене уважно вислухала і відмовила робити операцію. “Беріть сина і негайно їдьте з ним у Почаївський монастир. Там ваш Сергійко обов’язково одужає”. А святий старець під час сповіді сказав, що мені потрібно залишити сцену: мовляв, кинь театр – і дитина одужає. Я йому: “Батюшка, що в театрі поганого? Та якщо й піду, то чим же займуся, адже я тільки те й умію, що співати? І старець мені відповів: “Та хоч посуд мити, але театр кинь!”

Каюся, не дослухалася до порад – ні першої, ні другої. Та й як я могла: у мене був театр, ролі, грандіозні плани, заробіток, нарешті… Син залишився в мами, а я повернулася до Львова. Через якийсь час знову дзвінок: “Усе дуже серйозно. Потрібна-таки операція!”

– У мене під час розмови навіть ноги оніміли, – згадує Марина. – Відійшла трохи і вирушила до Святогеоргіївського храму. Стояла там у сльозах, не знаючи, що й робити. До мене підійшов владика Августин, вислухав і теж порадив негайно везти Сергійка в Почаївський монастир. Але я й тоді цього не зробила. Просто не мала такої можливості: робота займала все моє життя.

– Коли пролунав черговий дзвінок, я почула від мами, що Сергійкові пухлини почали кровоточити. Тут же забрала сина, а владика Августин сам відвіз його зі Львова до Почаєва.

– У храмі розповіла я про нову біду знайомим, і вони припустили, що в Сергія менінгіт. Сідаю в тролейбус їхати додому, а зі мною разом заходить ще одна заплакана жінка. Люди її розпитують, що сталося, і вона розповідає: мовляв, донька пішла до школи, там їй стало зле, викликали лікарів, і ті визнали менінгіт. Мене цей збіг вразив. До цього я все ніяк не наважувалася кинути театр. Собі й Богу слово дала, що попрацюю ще рік – і піду. А тут раптом зрозуміла: якщо дала Богові обіцянку, потрібно її виконувати. Пішла в театр і, плачучи, написала заяву про звільнення. Звідти примчала в лікарню. А мені назустріч підстрибом спускається сходами мій Сергійко – бадьорий, начебто й не було з ним ніякої біди.

Як з’ясувалося, щойно я поїхала, у Сергія почалася сильна блювота, яка тривала три дні. А потім син… відмовився повернутися додому. І прожив у монастирі 40 днів. Одна пухлина на обличчі зійшла повністю, інша зменшилася – Сергій одужував! Лікарі, які лікували Сергійка, збиралися дати йому інвалідність. Видно, долі було завгодно, щоб дитина зцілилася через промисел Божий…

– Я вірю цим людям, вірю, що є святі, обрані. Адже віра полягає не в тому, щоб зрідка заходити до церкви і ставити свічки. Треба жити, як написано в Євангелії, як Ісус говорив своїм учням: “Кинь, залиш усе і йди за мною!” Треба просто дуже цього хотіти…

Після Серьожиного одужання Марина прийшла у Святогеоргіївський храм до владики Августина:
– У Почаєві мене до вас благословили.
– А що ви вмієте робити?
– Та нічого, тільки співати.
– Тоді йдіть на кухню, будете там посуд мити.

Так і почалося для оперної співачки нове життя. – Мені здається, – каже моя співрозмовниця, – що якби не цей послух – годувати щодня по 200 людей, – я б не втрималася, покинула все і повернулася в театр. Скільки разів уранці вирішувала: “Все! Більше не піду!” Але тут же думка: “Вони прийдуть, а мене немає. Залишаться голодними”. Я плакала, одягалася і йшла до “своїх” жебраків. Так, біля кухонної плити, і проживаю день за днем. Буває, забуваюся і починаю співати арії з опер. Потім схоплююся, замовкаю.

Марина досі не може не тільки слухати концерти, а й навіть поглянути на будівлю театру, в якій вони відбуваються: душа немов розривається на частини. Але Марина з цим змирилася. Утім, бездумною релігійною фанатичкою вона себе не вважає. Життя сприймає нормально і переконана, що від себе колишньої нічим не відрізняється. Просто коло інтересів сильно змінилося.

– Колись найдорожчим для мене була робота, а сім’я і дитина – другорядними. Потім Господь повернув усе так, що я зрозуміла: діти та їхнє майбутнє – ось що найголовніше. Голос і слава йдуть – дитина залишається.

(Сергій КАРНАУХОВ “ФАКТИ”, 23 лютого 2001 року)

На березі Дніпра, з давніх-давен осяяному радісним світлом благодатної віри християнської, стоїть двопрестольний Храм Свято-Покровсько-Михайлівського жіночого монастиря. Куполи, що горять на сонці, видно пропливаючим по річковій гладі мандрівникам. Звати і притягують вони віруючу душу: «Зупинися, це межа Божої Матері, вона чекає на тебе у своїй обителі!» В історичних документах це місце згадується ще з 1390-1440 років, як Романков Курган, на якому жили два козаки-аскети і в них була похідна церква Святого Миколая Чудотворця. На цьому кургані зараз стоїть селище Романкове – місце прописки монастиря.

Одна з меж монастирського храму – нижня – освячена на честь Архістратига Божого Михаїла; верхній – на честь Покрови Божої Матері – символу стародавньої козацької вольниці, що була у XIV столітті у містечку Романкове, де вільно та безпечно від татарських набігів жили православні козаки. Вони часто сходилися і з’їжджалися на це місце, як і в Самару і на Монастирський Острів для спільних рад і нарад, для відкритого моління і богослужіння. Тут козаки були сильні та міцні». Чутка про могутню силу християнських ратників-козаків на Монастирці та на Романковому кургані поширювалась далеко, залучаючи до них багатьох.

Чи не тому дух християнський сильний у цих місцях, що по землі та каменю берегів Дніпра, саме в цьому місці ступала нога апостола Андрія Первозванного, що пробирається різними шляхами у бік Києва. Історики наполягають, що хрест він поставив на Монастирському острові, який являв собою один із Дніпровських порогів Запорізької гряди, а наступним за ним був Романков поріг. У наших місцях багато людей з ім’ям Андрій, та й згадується, що церкви будували обов’язково з престолом на честь Святого Апостола Андрія Первозванного.

На території Романкового було дві дерев’яні казково-красиві церкви Успенська та Покровська. Селище було волістю, через нього проходив чумацький шлях. Тут вирувало життя і процвітали церковні парафії.

Нині Романкове – околиця міста Дніпродзержинська, колишнього Кам’янського. І церква у селищі одна – наша монастирська. Парафіяни розповідають, що Свято-Покровську та Успенську церкви в 1933 році в одну ніч і в одну хвилину спалили. А люди довго ще пам’ятали велич і красу свого рідного «законного» Покровського храму та дзвін, що потужною хвилею розходився по окрузі на десять кілометрів і більше. На місці спаленої дерев’яної церкви віруючі звели кам’яну церкву – яку радянська влада схвалила під клуб. Клуб не встояв. Дозволили розібрати його та забрати цеглу, а місця не віддали. Тому парафіяни перенесли на своїх плечах залишки церкви на територію існуючого монастиря і заклали з нього трапезну та тимчасову церкву – тепер це ігуменський корпус із трапезною. А місце «законної», як сказав один із парафіян, Свято-Покровської церкви, пустує. На ньому нічого не можуть побудувати світська влада. Школа №27 це місце також не використовує.

За п’ятдесят метрів від свого історичного місця в наш час і виріс новий кам’яний храм, і вже дев’ятнадцять років живуть, трудяться і моляться черниці на цій святій землі. Місцеві жителі кажуть, що наш монастир вимолений козаками – народом побожним і глибоко релігійним, щиро та глибоко віруючим у Всемогутнього та Всюдисущого Господа Бога. Сердечно віддані вони святій вірі Христової і Православної церкви.

З НЕДАВНЬОГО МИНУЛОГО

Наш монастир оточує сучасне селище Романкове, жителі якого – це нащадки козацтва, яке колись захищало Самарську Палестину, так називали вони Катеринославську Єпархію.

На пожертвування мешканців Романкова та з благословення правлячого архієрея Іринея, сьогоднішнього митрополита Дніпропетровського у жовтні 1995 року розпочалося будівництво нашого монастиря. Рішенням Синоду від 03.10.1995 було затверджено статут монастиря.

1) 27.07.1995 року на засіданні Священного Синоду УПЦ (журнал № 50), першою настоятелькою та ігуменею монастиря було призначено монахиню Георгія. Роки її правління припадають на 27.07.1995-28.02.1997.

2) Після Георгії ігуменею монастиря було призначено Єлизавета (Морозова). Роки правління з 28.02.1997 до 30.03.1999.

3) З 30.03.1999 року з благословення правлячого тоді ще єпископа Єфрема (Кіцай), а сьогодні архієпископа Криворізького та Нікопольського – настоятелькою монастиря було затверджено Маргариту (Шевченка). Разом із єреєм о. Михайлом (Герасимовим) «було закладено духовний сад», розпочато грандіозне будівництво: вирито котлован, залито фундамент, споруджено стіни храму та сестринського корпусу, споруджено дах верхнього храму, споруджено господарські будівлі та багато іншого

Далі відбулися зміни в управлінні монастирем і облагороджувати «засаджений сад» стали з Божої волі інші чада і раби Христові.

4) З 16.10.2003 –16.02.2008 роки настоятелькою монастиря було призначено ігуменя Тавіфа (Гуренка). Під її керівництвом споруджені куполи та хрест верхнього храму та ізольована покрівля.

5) Ідучи за станом здоров’я на спокій, ігуменя Тавіфа передала благословення на подальше будівництво обителі ігумені Іуліанії (Загорулька), яка була призначена Священним Синодом від 05.08.2008 року.

З приходом ігуменя Іуліанії (Загорулька), будівельні роботи киплять не перестаючи: замінено куполи, встановлено дзвіницю, головний купол та рипіди на хремі; прикрашено і впорядковано нижній храм, впорядковано церковну лавку, збудовано літню трапезну та господарські споруди, оштукатурено стіни, оздоблено вівтар, виведено нову солею верхнього храму, вирито колодязь, збудовано літню кухню та альтанку, проведено нову каналізацію, відремонтовано та добудовано ігуменський. мн. ін.

* Керівництво Свято-Покровсько-Михайлівського жіночого монастиря дякує за історичну довідку:
1. Директор історичного музею ім. Д. І. Яворницького -Капустіна Н. І.
2. Директора музею історії міста Дніпродзержинська –Буланову Н.М. Матеріал з історії монастиря підготувала, посилаючись на історичну працю Єпископа Феодосія Макар’євського «Церква та парафії минулого, XVIII століття» парафіянка Свято-Покровсько-Михайлівського монастиря р.б. Зарайська Н. П.