Категорія: Новини

День Святого Миколая. У гостях у Ігуменії Іуліанії у Свято-Покровському жіночому монастирі 27 середня школа.

• 

Продаються куполи. За питаннями звертайтесь за номером: 0988298010

• 

08 серпня 2019 року на 83-му році життя померла схиігуменя Варвара (в миру Шевченко Марія Іванівна). Схиігуменя Варвара похована в селі Мар’ївка Магдалинського району в жіночому монастирі Святого Йосипа Обручника. Відспівував схиігуменю Варвару протоієрей Вадим, духівник Кам’янсько-Царичанської єпархії. На похороні були присутні духовенство Дніпропетровської, Кам’янсько-Царичанської єпархій, ігуменя Іуліанія (настоятелька Свято-Покровсько-Михайлівського жіночого монастиря сел. Романкове) з сестрами, парафіяни.

          Схиігуменя Варвара прожила цікаве і насичене життя. Її трудами почалося будівництво обителі Свято-Покровсько-Михайлівського жіночого монастиря. Протягом 10 років вона працювала на благо святої обителі, побудувала чудовий храм, сестринський та ігуменський корпуси. За освітою схиігуменя Варвара була інженером-мостобудівником. Крім цього вона мала надзвичайно красиве і сильне лірико-колоратурне сопрано і мріяла вступити до консерваторії по класу вокалу. Але життя духовне взяло гору, і вона покинула мирське життя, присвятивши всю себе служінню Богу. Багато парафіян селища Романкове і міста Кам’янське досі пам’ятають матінку та її настанови. Вона вміла втішити і дати потрібну пораду. Такою і залишилася в нашій пам’яті схиігуменя Варвара – велика трудівниця, молитовниця, пісниця і просто чудова людина.

Мабуть, ми здебільшого двоєдушні і слабовольні, а князь-хреститель наш не такий. Володимир вийшов із купелі хрещення іншою людиною. Похіть зів’яла, жорстокість змінилася бажанням голодних годувати, горді й хитросплетені помисли витіснила з душі євангельська простота. Ось у цьому варто наслідувати князя.

Володимир хрестив Русь, але спочатку хрестився сам. Ось Костянтин Великий, той головував на Першому Вселенському соборі й іменувався «єпископом зовнішніх», і патронував Церкву в Імперії, але охрещеним не був до самого наближення смерті. Моральному почуттю Володимир миліший, бо перш ніж змінювати життя інших, він змінюється сам.

Не потрібно сумніватися в його святості, як це в звичаї у декого. І гріховна темрява, в якій він звично жив до хрещення, нехай нас не бентежить. Рідкісна та святість, за якої людина чиста від дитинства до старості. Набагато частіше життя людей розсікається надвоє – на «до» і «після».

Розсікаючим лезом є Христова благодать, сприйнята людиною. І тут уже важливо розуміти, що справді святий не той, хто з дитинства бездоганний, а той, хто після прийняття благодаті не дозволив собі повернутися до того, що було «до». Володимир назад не повертався. Володимир святий.

Він дуже важливий для нас, цей князь, який до хрещення носив у собі всі хвороби народної душі. У похоті ненаситний, до хмільного небайдужий, у гніві страшний, у корисливих справах хитрий. Це портрет справжнього язичника, сина пристрастей і служителя демонів. Така людина соромиться не гріха, а однієї лише слабкості й невдачі, ворогів ненавидить усією душею, слабких поглядом не удостоює. Пристрасті свої вона плекає, і, глянувши на неї збоку, розуму не додаси, що повинно трапитися, щоб це сумнівне «дитя природи» змінило свій спосіб життя на краще.

Такими ж, імовірно, були германці, яких планомірно і жорстоко підкорювали і насильно окультурювали римляни. Такими були й наші північні сусіди – нормани, які століттями наводили жах на всіх сусідів свої набігами. Звичаї цих історичних персонажів упокорювали і приборкували вже місіонери і проповідники.

А наш князь змирився сам і вказав потім шлях до іншого життя своєму народу. У нашому моральному переродженні не брали участі ні культуртрегери з окупаційних армій, ні загони іноземних місіонерів.

Князь важливий для нас тим, що він сам змінився. На цій думці прошу зупинитися увагою. Вона, як річка, розділяється на два рукави.

По-перше, багато начальників хворіють на ту хибну ідею, що вони повинні добре управляти, а вже їхня власна моральність – справа неважлива.

Чи то вони лукавлять, чи то невтямки цим менеджерам, що неочищена людина інших очищати не здатна. Тому потрібно як на вчителя дивитися на Володимира, який змирився і пізнав Бога раніше, ніж почав приводити простий люд до Дніпра заради хрещення.

Другий момент стосується всіх нас узагалі. Полягає він у тому, що Володимир змінився! Адже ми так рідко і так погано піддаємося благим змінам. Ми всі відкладаємо своє виправлення, або ж намагаємося відновити мляві спроби то з Нового року, то з понеділка.

І вже кого не можна дорікнути в нашій безплідності, так це Бога. Він подає благодать, і не відмовляється приходити на допомогу, і всім віруючим каже: «покличе до Мене, і почую його» (Пс. 90)…

Мабуть, ми здебільшого двоєдушні і слабовольні, а князь-хреститель наш не такий. Володимир вийшов із купелі хрещення іншою людиною. Похіть зів’яла, жорстокість змінилася бажанням голодних годувати, горді й хитросплетені помисли витіснила з душі євангельська простота. Ось у цьому варто наслідувати князя.

Той, хто здатний зрозуміти неоціненну важливість благої зміни, що сталася в людині раз і назавжди, той ніколи не сумніватиметься у святості людини, що змінилася. І неважливо, якими гріхами була покрита ця людина раніше.

Володимир, як каже Переказ, під час воно з дніпровських пагорбів дивився на Дніпро, туди, де в прибережних водах хрестилися малі й старі люди його народу. Хвилі захоплення і великих думок заповнювали його здивований розум, коли хвилі Дніпра омивали людей в ім’я Отця і Сина і Святого Духа.

Там, піднявши руки, як Соломон під час освячення Храму, молився він за людей, які оновлювалися. Хай буде відомо нам, що гаряча, серцем народжена молитва не вмирає. Звернена до Бога Живого, вона сама стає живою і безсмертною, і продовжує у віках звучати і діяти. Тому потрудимося подумки стати в День Хрещення Русі біля підніжжя того пагорба, на якому з піднятими руками молиться рівноапостольний князь. За нас він молиться теж, і чує Бог молитву його.

ПРОТОІЄРЕЙ АНДРЕЙ ТКАЧОВ | 28 ЛИПНЯ 2014 Р.

• 

Молитва – це зустріч із Богом Живим. Християнство дає людині безпосередній доступ до Бога, який чує людину, допомагає їй, любить її. У цьому корінна відмінність християнства, наприклад, від буддизму, де під час медитації той, хто молиться, має справу з якимось безособовим надбуттям, в яке він занурюється і в якому розчиняється, але Бога як живу Особу він не відчуває. У християнській молитві людина відчуває присутність Живого Бога.

У християнстві нам розкривається Бог, який став Людиною. Коли ми стоїмо перед іконою Ісуса Христа, ми споглядаємо Бога Утіленого. Ми знаємо, що Бога неможливо уявити, описати, зобразити на іконі чи картині. Але можна зобразити Бога, який став Людиною, такого, яким Він явився людям. Через Ісуса Христа, як Людину, ми розкриваємо для себе Бога. Це розкриття відбувається у молитві, зверненій до Христа.

Через молитву ми дізнаємося, що Бог бере участь у всьому, що відбувається у нашому житті. Тому розмова з Богом має бути не тлом нашого життя, але її головним змістом. Між людиною та Богом існує безліч бар’єрів, які долаються лише за допомогою молитви. .

Часто запитують: навіщо потрібно молитися, просити у Бога щось, якщо Бог знає, що нам потрібно? На це я відповів би так. Ми молимося не для того, щоб у Бога щось випросити. Так, у деяких випадках ми просимо у Нього конкретної допомоги у тих чи інших життєвих обставинах. Але головним змістом молитви має бути не це.

Молитва – це діалог. Вона включає не лише наше звернення до Бога, але й відповідь Самого Бога. Як і у будь-якому діалозі, у молитві важливо не лише висловитись, виговоритися, а й почути відповідь. Не завжди відповідь Бога приходить безпосередньо в хвилини молитви, іноді це відбувається дещо пізніше. Буває, наприклад, що ми просимо у Бога негайної допомоги, а вона приходить лише за кілька годин чи днів. Але ми розуміємо, що це сталося тому, що ми в молитві випросили допомоги у Бога.

Через молитву ми можемо багато дізнатися про Бога. Молячись, дуже важливо бути готовим до того, що Бог нам відкриється, але Він може виявитися іншим, ніж ми Його уявляли. Часто ми робимо помилку, приступаючи до Бога з власними уявленнями про Нього, і ці уявлення заступають від нас реальний образ Живого Бога, який Сам Бог може нам відкрити. Нерідко люди у своїй свідомості створюють якогось ідола і цього моляться. Цей мертвий, штучно створений ідол стає перешкодою, бар’єром між Богом Живим та нами, людьми. “Створи собі хибний образ Бога і спробуй молитись йому. Створи собі образ Бога немилостивого і жорстокого Судді — і спробуй молитися йому з довірою, любов’ю», — зауважує митрополит Сурозький Антоній. Отже, ми повинні бути готовими до того, що Бог відкриється нам не таким, яким ми Його собі уявляємо. Тому, приступаючи до молитви, треба відмовитись від усіх образів, які створює наша уява, людська фантазія.

Відповідь Бога може приходити по-різному, але молитва ніколи не буває нерозділеною. Якщо ми не чуємо відповіді, значить, щось гаразд у нас самих, значить, ми ще недостатньо налаштувалися на той лад, який необхідний, щоб зустрітися з Богом.

МІТРОПОЛІТ ІЛАРІОН (АЛФЄЄВ) | 25 ЧЕРВНЯ 2010 р.

• 

У багатьох людей, які зрідка відвідують храм, складається якесь споживче ставлення до церкви. Приходять у храм, наприклад, перед тривалою подорожжю — поставити свічку про всяк випадок, щоб нічого не сталося в дорозі. Заходять на дві-три хвилини, квапливо кілька разів хрестяться і, поставивши свічку, йдуть. Дехто, зайшовши до храму, каже: “Я хочу заплатити гроші, щоб батюшка помолився за те і про те”, — платять гроші і йдуть. Священик має молитися, а самі ці люди у молитві не беруть участі.

Це неправильне ставлення. Церква – не автомат для покупки “снікерсів”: опускаєш монетку-і вивалюється цукерка. Церква — це місце, куди треба приходити, щоб там жити і вчитися. Якщо ви відчуваєте якісь труднощі або хтось із ваших ближніх захворів, не обмежуйтесь тим, щоб зайти та поставити свічку. Прийдіть до церкви на богослужіння, пориньте у стихію молитви і разом зі священиком і громадою піднесіть свою молитву про те, що вас турбує.

Дуже важливо, щоб відвідування церкви було регулярним. Добре відвідувати храм щонеділі. Недільна Божественна Літургія, а також Літургія великих свят – це той час, коли ми можемо, відмовившись на дві години від наших земних справ, поринути у стихію молитви. Добре прийти до церкви всією сім’єю, щоб сповідатися та причаститися.

Якщо людина навчиться жити від воскресіння до воскресіння, у ритмі церковних служб, у ритмі Божественної Літургії, то все його життя кардинально зміниться. Насамперед, це дисциплінує. Віруючий знає, що найближчої неділі йому доведеться дати відповідь Богові, і він живе по-іншому, не допускає багатьох гріхів, які міг би допустити, якби не відвідував церкву. Крім того, сама Божественна Літургія є можливість прийняти Святе Причастя, тобто з’єднатися з Богом не тільки духовно, а й тілесно. І, нарешті, Божественна Літургія — це всеосяжна служба, коли і вся церковна громада, і кожен її член можуть молитися за все, що турбує, турбує чи радує. Той, хто вірує під час Літургії, може молитися і про себе, і про своїх ближніх, і про своє майбутнє, приносити покаяння за гріхи і просити благословення Божого на подальше служіння. Дуже важливо вчитися повноцінно брати участь у Літургії. У Церкві є й інші служби, наприклад, всеношна — підготовча служба до причастя. Можна замовити молебень якомусь святому або молебень про здоров’я тієї чи іншої людини. Але жодні так звані “приватні” служби, тобто замовлені людиною для молитви про якісь її конкретні потреби, не можуть замінити участь у Божественній Літургії, бо саме Літургія – це центр церковної молитви, і саме вона має стати центром духовного життя кожного християнина та кожної християнської сім’ї.

МІТРОПОЛІТ ІЛАРІОН (АЛФЄЄВ) | 25 ЧЕРВНЯ 2010 р.

• 

Ми повинні молитися не лише за тих наших ближніх, які живі, але й за тих, хто вже відійшов у інший світ.

Молитва за померлих необхідна передусім нам, бо коли йде близька людина, у нас виникає природне почуття втрати, і від цього ми глибоко страждаємо. Але та людина продовжує жити, тільки вона живе в іншому вимірі, бо перейшла в інший світ. Щоб зв’язок між нами і людиною, яка пішла від нас, не розірвалася, ми повинні про неї молитися. Тоді ми відчуватимемо його присутність, відчуватимемо, що він не пішов від нас, що наш живий зв’язок з ним зберігається.

Але молитва про покійного, звичайно, потрібна і йому, тому що людина, коли вмирає, переходить в інше життя, щоб зустрітися там із Богом і відповісти за все, що він зробив у земному житті, добре і погане. Дуже важливо, щоб людині на цьому шляху супроводжували молитви близьких — тих, хто залишився тут, на землі, хто зберігає пам’ять про нього. Людина, яка йде з цього світу, позбавляється всього, що давала йому цей світ, залишається тільки його душа. Все багатство, яким він володів у житті, все, що він набув, залишається тут. У інший світ йде тільки душа. І душа буває судима Богом за законом милосердя та справедливості. Якщо людина в житті вчинила щось зле, йому доводиться нести за це покарання. Але ми, що залишилися живими, можемо просити Бога про те, щоб Він полегшив долю цієї людини. І Церква вірить, що посмертна доля померлого полегшується молитвами тих, хто молиться за нього тут, на землі.

Герой роману Достоєвського “Брати Карамазови” старець Зосима (прототипом якого був святитель Тихін Задонський) так говорить про молитву за померлих: “На кожен день і коли можеш, тверди про себе: “Господи, помилуй всіх, що перед Тобою представили”. Бо щогодини й кожної миті тисячі людей залишають життя своє на цій землі, і душі їхні стають перед Господом, і скільки багато з них розлучилося з землею відокремлено, нікому не відоме, в смутку й тузі, і ніхто не пошкодує про них. … І ось, можливо, з іншого кінця землі піднесеться до Господа за упокій його і твоя молитва, хоч би ти не знав його зовсім, а він – тебе. Наскільки зворушливо душі його, що стала в страху перед Господом, відчути в ту мить, що є і за нього молитовник, що залишилася на землі людська істота та її любляча. Та й Бог милостивіше подивиться на обох вас, бо якщо вже ти так пожалів його, то більше пошкодує Він, нескінченно милосердніший… І простить його заради тебе”.

МІТРОПОЛІТ ІЛАРІОН (АЛФЄЄВ) | 25 ЧЕРВНЯ 2010 р.