ПОКРОВСЬКИЙ МОНАСТИР

Поштова адреса:
Свято-Покровсько-Михайлівський жіночий монастир
вул. Залізняка, 17А
м. Кам’янське (Дніпродзержинськ)
Дніпропетровська обл.
Україна, 51916

Банківські реквізити:

Україна:

ПриватБанк:
UAH 4149 6090 1960 3994 (Загорулько Марина)
E-mail: orthodox.iulianiya@gmail.com

Тел./факс: +38 (098) 829 8010

Як до нас добратися:

З залізничного вокзалу або автовокзалу будь-яким маршрутним таксі (№4, №11 та інші) до зупинки «ДМК».
Від «ДМК»:

1. маршрутним таксі №2А до зупинки СШ№27 (зупиняється дуже близько до монастиря);

2. маршрутним таксі №24 до зупинки вул. Володарського, після цього спуститися вниз по вул. Железняка через залізничний переїзд до монастиря (близько 500 метрів).

ПОКЛИКАННЯ І ДОЛЯ МАРИНИ ЗАГОРУЛЬКО

Уривок із публікації в газеті “НТА-інформ”.

Марина Загорулько, а нині настоятелька Свято-Покровського-Михайлівського монастиря ігуменя Іуліанія, лауреатка багатьох міжнародних конкурсів, була раніше, до 2001 року, солісткою Львівського оперного театру з блискучим майбутнім. Виконувала партії Елеонори в “Трубадурі”, Мікаели в “Кармен”, Оксани в “Запорожці за Дунаєм”… Змалечку Марина мріяла стати акторкою, і дивом її мрія збулася. “Все якось легко вдавалося, я завжди опинялася першою”, – каже вона. Попри те, що особисте життя не дуже-то заладилося, кар’єра її швидко йшла в гору, коли трапилося нещастя із сином: він тяжко захворів, лікарі вважали хворобу невиліковною. І тоді вона за наполяганням духовних наставників залишила сцену. Нелегко дався їй цей вибір: мрія і кохання всього життя – або здоров’я сина. Однак, змирившись із викликом долі, вона змінила спів на послух – годувати жебраків. Талановита жінка, всією душею віддавшись новому життю, зробила іншу кар’єру – стала настоятелькою монастиря. Колись у молодості вона в театрі приміряла чернечу рясу, і чарівним чином повторила цей образ уже в реальності. А її покликання – спів – реалізується вже в молитвах і духовних піснеспівах. Користуючись глибокою повагою як серед черниць, так і серед парафіян, широко освічена й комунікабельна, вона бере активну участь у громадському житті Дніпродзержинська, підвищуючи роль православ’я в духовному житті всього регіону.

Марина народилася і вчилася співу спочатку в Росії. Потім приїхала до Львова, закінчила консерваторію і почала працювати в театрі опери та балету. Стала лауреаткою багатьох конкурсів. У її репертуарі були ролі, які вимагали внутрішньої глибини, особливого психологізму, тонкого відчуття і здатності співпереживати. Усе це й називають талантом співачки. “Можливо, якби вона не була такою щирою, тонкою, то не пішла б із театру, коли довелося обирати”, – розмірковує диригент Львівської опери Мирон Юсипович. Минулого року для Марини настав час обирати.

Марина починала готувати безплатні обіди для бідних у Російській церкві Львова в маленькій каструльці. Тепер, через рік, вона готує вже на сто літрів, а на подвір’я церкви приходить понад сто жебраків щодня. Головна причина – що тут годують усіх голодних, без винятку. І не за списками, як в інших церквах. Щодня тут суп, борщ чи каша. На свята – і перше, і друге.

Люди за два роки полюбили свою годувальницю. Вони починають збиратися тут ще об одинадцятій годині, хоча знають: обід – о першій. Першими в черзі – завжди діти та літні жінки. І навіть є свій виборний староста, який слідкує за порядком і відганяє п’янчужок у кінець черги. Завжди перед обідом Марина починає молитву. Тоді вона співає.

Син – завжди біля неї. Спочатку допомагав, а потім, побувши сорок днів у Почаївському монастирі послушником, сам почав готувати. Так йому легше.

– Минулого року мамі потрібно було везти людей до Києва, бо в Лавру привезли мощі святого Пантелеймона, – розповідає мені Сергій, наливаючи бабусі в черзі компот. – Вона, щойно дізналася, одразу зібралася, навіть додому не заходила – і поїхала. Кому залишатися годувати? Тільки мені. Я розпитав – що, як, сходив на базар, усе купив, приготував – усе було добре.

Сергій каже, мамі важко. Вона не може не співати, сумує. Часом владика просить її заспівати арію чи романс. А повз театр узагалі проходити не може – болить.

– Колеги спочатку не розуміли, – каже Марина. – Думали, що я пішла в секту. Тепер ставлення змінилося. Але найбільше мені шкода праці мого педагога. У мене був прекрасний педагог – народний артист України Ігор Федорович Кушплер. Він так на мене сподівався, як кажуть, ростив, ростив – і ось… Але в оперний театр мені благословення немає. Співати – так, співати для Бога, духовну музику. Нехай мене й не розуміють. Людині взагалі це важко зрозуміти. А для мене зараз головне – щоб була здорова моя дитина.
У театрі мені розповіли, як одного разу в Російській церкві відспівували соліста театру. На службу прийшла вся Львівська опера. Тоді й зустрілися колеги з Мариною. У хустці, просто вдягнена, вона разом із сином годувала на подвір’ї людей. Співала молитву. Виконувала саме тепер, біля церкви, свою, хто його знає, можливо, найголовнішу в житті партію. Як завжди – глибоко, повно, красиво.

(Алина СЕМЕРЯ (Аліна СЕМЕРЯКОВА, “НТА-інформ”, 14 грудня 2001) КОВА, «НТА-информ», 14 декабря 2001)

Інтерв’ю ігумені Іуліанії (Загорулько) в передачі “Бесіди про вічне” криворізького телеканалу. В інтерв’ю матушка розповідає: про своє життя, про монастир, про сестер…

ЖІНОЧИЙ ОБРАЗ ПРАВОСЛАВ’Я

Уривок із публікації в газеті “Факти” про той дивовижний шлях, яким ігуменя Іуліанія (Загорулько) прийшла до чернечого життя.

З настоятелькою Свято-Покровського-Михайлівського монастиря ігуменею Іуліанією (Мариною Загорулько) ми познайомилися, коли їздили по монастирях, збираючи матеріали для фотовиставки “Жіночий образ православ’я”. Ця жінка просто підкорила нас своєю духовною щедрістю, величним, і водночас простим і приємним зверненням, широтою поглядів і – не в останню чергу – глибоким “оксамитовим” голосом, що заворожує. Вона багато розповідала про внутрішнє життя монастиря, про непрості долі черниць, про жертовність і шлях, який обирають люди на шляху до Бога. Сучасна й освічена, вона легко поводиться з будь-якою сучасною технікою, включно з комп’ютером. І чарівним чином встигає все: і керувати монастирем, і наставляти парафіян, і брати участь у численних громадських заходах.* Батьки частенько ставили маленьку Маринку на стільчик, просили заспівати – і гості захоплювалися голосом дівчинки. Уже будучи школяркою, вона бігала з подружками в артгурток, влаштовувала вистави по сусідських дворах. Для таких виходів витягала з гардероба мамині сукні, вбиралася, “як артистка”.

– Часом мені здається, що я і народилася для сцени, – зізнається Марина. – У мами був високий і тонкий голос, у батька – низький і глибокий. У мене ж вийшло якесь дуже вдале поєднання. І я завжди з нетерпінням чекала, коли батьки підуть на роботу, щоб на самоті співати до сипоти, крутячись перед дзеркалом…

Закінчивши в Дрогобичі середню школу, Марина з маминою допомогою влаштувалася працювати телефоністкою на центральний телеграф. А одного разу їй зателефонувала колишня однокласниця, яка переїхала з батьками-військовими жити в Єкатеринбург. “Приїжджай сюди, – запропонувала подруга, – у наше музичне училище приймають без жодної музичної освіти”. Марина загорілася і кинулася в Єкатеринбург. Мріяла вступити на естрадний факультет, та втрутився його величність Випадок. Під час “розспівування” абітурієнтів в аудиторію зайшла літня жінка, посиділа, послухала Марину, потім узяла її за руку і повела в приймальну комісію. “Ця дівчинка буде вчитися на вокальному факультеті!” – було сказано членам комісії. Незнайомка виявилася завідувачкою відділення вокального факультету – і долю дівчини з далекої української провінції було вирішено.

Після закінчення музучилища Марина вступила до консерваторії, де з першого ж курсу почала брати участь у виставах, одразу потрапила в оперну студію, яка відкрилася при консерваторії, і здобула репертуар, що було майже неймовірно.

– Усе якось легко вдавалося, я завжди опинялася першою. На душі було світло, бо в Єкатеринбурзі по-справжньому побачила приголомшливий світ мистецтва: музику, відомих виконавців, прекрасних диригентів, оперний театр найвищого класу. Я настільки закохалася в сцену, що навіть підробляти влаштувалася костюмером у театр музкомедії.

Тоді ж прийшла і до істинної віри. Повагу і любов до Бога мама мені прищепила з дитинства. Але поки тебе самого щось не зачепило, ти віриш не душею, а ніби за звичкою, через виховання. А одного разу, коли гуляли з друзями Єкатеринбургом, почули чарівний передзвін дзвонів, зайшли до церкви і… оторопіли. Відчули щось таке, що словами й не опишеш. З того часу я стала відвідувати храм регулярно. Варто було мені попросити в Бога, щоб він дав сили на виставу чи іспит – і в мене все виходило…

Марина навчалася на другому курсі, коли розпався Союз. У консерваторії почали поглядати на “іноземців” з України і подейкувати, що з них треба брати гроші за навчання. Маринин викладач перебрався до Львова – як учениця вона “осиротіла”. Та й на особистому фронті не склалося: розійшовшись із чоловіком, я лишилася сама з маленьким сином Сергієм на руках. Словом, усе життя розсипалося, як картковий будиночок, і треба було будувати його заново. Їхати з улюбленого міста не хотілося, але іншого виходу не було, і 1992 року Марина перевелася до Львівської консерваторії, а сина відправила до своєї мами в Ростовську область. .

На новому місці навчання дівчину відзначили найвищою стипендією – імені Соломії Крушельницької. При Львівській консерваторії теж опинилася оперна студія, де щасливчики, які туди потрапили, проходили чудову практику, одразу виходячи на велику сцену. Марину прийняли в студії. Пощастило їй і з учителем: народний артист, професор Ігор Кушплер зробив із неї Артистку з великої літери. Ще на 5-му курсі Марина підготувала партію Мімі з опери “Богема”, виконала її у Львівському оперному театрі й миттєво була туди прийнята. Але закінчивши консерваторію, її стін не покинула: щоб відточити майстерність, залишилася вчитися ще на рік.

Весь цей час регулярно навідувалася до Святогеоргіївського храму. Зміцнило віру в Бога “диво”, що сталося з її сином. Через поганий зір Сергій носив окуляри, а після того, як побував разом із мамою на святих місцях у Таганрозі та помолився там на могилі святого Павла, окулісти зі здивуванням констатували: у хлопчика абсолютно незбагненним чином зір повністю відновився.

Біда прийшла раптово. Маринина мама телефоном повідомила доньці, що 10-річний Сергійко тяжко захворів: у нього на обличчі з’явилися дві синюшні крапки, що свідчать про розрив судин, утворилися дві пухлини. Лікарі діагностували аніому обличчя і наполягали на операції, але за успішний результат не ручалися: від хірургічного втручання пухлина могла переродитися в злоякісну.

– Я відразу поїхала до сина, – розповідає Марина. – Пішла з ним у Ростовський монастир. Там, розговорившись з однією літньою черницею, розповіла їй про Серьожині проблеми. Жінка мене уважно вислухала і відмовила робити операцію. “Беріть сина і негайно їдьте з ним у Почаївський монастир. Там ваш Сергійко обов’язково одужає”. А святий старець під час сповіді сказав, що мені потрібно залишити сцену: мовляв, кинь театр – і дитина одужає. Я йому: “Батюшка, що в театрі поганого? Та якщо й піду, то чим же займуся, адже я тільки те й умію, що співати? І старець мені відповів: “Та хоч посуд мити, але театр кинь!”

Каюся, не дослухалася до порад – ні першої, ні другої. Та й як я могла: у мене був театр, ролі, грандіозні плани, заробіток, нарешті… Син залишився в мами, а я повернулася до Львова. Через якийсь час знову дзвінок: “Усе дуже серйозно. Потрібна-таки операція!”

– У мене під час розмови навіть ноги оніміли, – згадує Марина. – Відійшла трохи і вирушила до Святогеоргіївського храму. Стояла там у сльозах, не знаючи, що й робити. До мене підійшов владика Августин, вислухав і теж порадив негайно везти Сергійка в Почаївський монастир. Але я й тоді цього не зробила. Просто не мала такої можливості: робота займала все моє життя.

– Коли пролунав черговий дзвінок, я почула від мами, що Сергійкові пухлини почали кровоточити. Тут же забрала сина, а владика Августин сам відвіз його зі Львова до Почаєва.

– У храмі розповіла я про нову біду знайомим, і вони припустили, що в Сергія менінгіт. Сідаю в тролейбус їхати додому, а зі мною разом заходить ще одна заплакана жінка. Люди її розпитують, що сталося, і вона розповідає: мовляв, донька пішла до школи, там їй стало зле, викликали лікарів, і ті визнали менінгіт. Мене цей збіг вразив. До цього я все ніяк не наважувалася кинути театр. Собі й Богу слово дала, що попрацюю ще рік – і піду. А тут раптом зрозуміла: якщо дала Богові обіцянку, потрібно її виконувати. Пішла в театр і, плачучи, написала заяву про звільнення. Звідти примчала в лікарню. А мені назустріч підстрибом спускається сходами мій Сергійко – бадьорий, начебто й не було з ним ніякої біди.

Як з’ясувалося, щойно я поїхала, у Сергія почалася сильна блювота, яка тривала три дні. А потім син… відмовився повернутися додому. І прожив у монастирі 40 днів. Одна пухлина на обличчі зійшла повністю, інша зменшилася – Сергій одужував! Лікарі, які лікували Сергійка, збиралися дати йому інвалідність. Видно, долі було завгодно, щоб дитина зцілилася через промисел Божий…

– Я вірю цим людям, вірю, що є святі, обрані. Адже віра полягає не в тому, щоб зрідка заходити до церкви і ставити свічки. Треба жити, як написано в Євангелії, як Ісус говорив своїм учням: “Кинь, залиш усе і йди за мною!” Треба просто дуже цього хотіти…

Після Серьожиного одужання Марина прийшла у Святогеоргіївський храм до владики Августина:
– У Почаєві мене до вас благословили.
– А що ви вмієте робити?
– Та нічого, тільки співати.
– Тоді йдіть на кухню, будете там посуд мити.

Так і почалося для оперної співачки нове життя. – Мені здається, – каже моя співрозмовниця, – що якби не цей послух – годувати щодня по 200 людей, – я б не втрималася, покинула все і повернулася в театр. Скільки разів уранці вирішувала: “Все! Більше не піду!” Але тут же думка: “Вони прийдуть, а мене немає. Залишаться голодними”. Я плакала, одягалася і йшла до “своїх” жебраків. Так, біля кухонної плити, і проживаю день за днем. Буває, забуваюся і починаю співати арії з опер. Потім схоплююся, замовкаю.

Марина досі не може не тільки слухати концерти, а й навіть поглянути на будівлю театру, в якій вони відбуваються: душа немов розривається на частини. Але Марина з цим змирилася. Утім, бездумною релігійною фанатичкою вона себе не вважає. Життя сприймає нормально і переконана, що від себе колишньої нічим не відрізняється. Просто коло інтересів сильно змінилося.

– Колись найдорожчим для мене була робота, а сім’я і дитина – другорядними. Потім Господь повернув усе так, що я зрозуміла: діти та їхнє майбутнє – ось що найголовніше. Голос і слава йдуть – дитина залишається.

(Сергій КАРНАУХОВ “ФАКТИ”, 23 лютого 2001 року)

На березі Дніпра, з давніх-давен осяяному радісним світлом благодатної віри християнської, стоїть двопрестольний Храм Свято-Покровсько-Михайлівського жіночого монастиря. Куполи, що горять на сонці, видно пропливаючим по річковій гладі мандрівникам. Звати і притягують вони віруючу душу: «Зупинися, це межа Божої Матері, вона чекає на тебе у своїй обителі!» В історичних документах це місце згадується ще з 1390-1440 років, як Романков Курган, на якому жили два козаки-аскети і в них була похідна церква Святого Миколая Чудотворця. На цьому кургані зараз стоїть селище Романкове – місце прописки монастиря.

Одна з меж монастирського храму – нижня – освячена на честь Архістратига Божого Михаїла; верхній – на честь Покрови Божої Матері – символу стародавньої козацької вольниці, що була у XIV столітті у містечку Романкове, де вільно та безпечно від татарських набігів жили православні козаки. Вони часто сходилися і з’їжджалися на це місце, як і в Самару і на Монастирський Острів для спільних рад і нарад, для відкритого моління і богослужіння. Тут козаки були сильні та міцні». Чутка про могутню силу християнських ратників-козаків на Монастирці та на Романковому кургані поширювалась далеко, залучаючи до них багатьох.

Чи не тому дух християнський сильний у цих місцях, що по землі та каменю берегів Дніпра, саме в цьому місці ступала нога апостола Андрія Первозванного, що пробирається різними шляхами у бік Києва. Історики наполягають, що хрест він поставив на Монастирському острові, який являв собою один із Дніпровських порогів Запорізької гряди, а наступним за ним був Романков поріг. У наших місцях багато людей з ім’ям Андрій, та й згадується, що церкви будували обов’язково з престолом на честь Святого Апостола Андрія Первозванного.

На території Романкового було дві дерев’яні казково-красиві церкви Успенська та Покровська. Селище було волістю, через нього проходив чумацький шлях. Тут вирувало життя і процвітали церковні парафії.

Нині Романкове – околиця міста Дніпродзержинська, колишнього Кам’янського. І церква у селищі одна – наша монастирська. Парафіяни розповідають, що Свято-Покровську та Успенську церкви в 1933 році в одну ніч і в одну хвилину спалили. А люди довго ще пам’ятали велич і красу свого рідного «законного» Покровського храму та дзвін, що потужною хвилею розходився по окрузі на десять кілометрів і більше. На місці спаленої дерев’яної церкви віруючі звели кам’яну церкву – яку радянська влада схвалила під клуб. Клуб не встояв. Дозволили розібрати його та забрати цеглу, а місця не віддали. Тому парафіяни перенесли на своїх плечах залишки церкви на територію існуючого монастиря і заклали з нього трапезну та тимчасову церкву – тепер це ігуменський корпус із трапезною. А місце «законної», як сказав один із парафіян, Свято-Покровської церкви, пустує. На ньому нічого не можуть побудувати світська влада. Школа №27 це місце також не використовує.

За п’ятдесят метрів від свого історичного місця в наш час і виріс новий кам’яний храм, і вже дев’ятнадцять років живуть, трудяться і моляться черниці на цій святій землі. Місцеві жителі кажуть, що наш монастир вимолений козаками – народом побожним і глибоко релігійним, щиро та глибоко віруючим у Всемогутнього та Всюдисущого Господа Бога. Сердечно віддані вони святій вірі Христової і Православної церкви.

З НЕДАВНЬОГО МИНУЛОГО

Наш монастир оточує сучасне селище Романкове, жителі якого – це нащадки козацтва, яке колись захищало Самарську Палестину, так називали вони Катеринославську Єпархію.

На пожертвування мешканців Романкова та з благословення правлячого архієрея Іринея, сьогоднішнього митрополита Дніпропетровського у жовтні 1995 року розпочалося будівництво нашого монастиря. Рішенням Синоду від 03.10.1995 було затверджено статут монастиря.

1) 27.07.1995 року на засіданні Священного Синоду УПЦ (журнал № 50), першою настоятелькою та ігуменею монастиря було призначено монахиню Георгія. Роки її правління припадають на 27.07.1995-28.02.1997.

2) Після Георгії ігуменею монастиря було призначено Єлизавета (Морозова). Роки правління з 28.02.1997 до 30.03.1999.

3) З 30.03.1999 року з благословення правлячого тоді ще єпископа Єфрема (Кіцай), а сьогодні архієпископа Криворізького та Нікопольського – настоятелькою монастиря було затверджено Маргариту (Шевченка). Разом із єреєм о. Михайлом (Герасимовим) «було закладено духовний сад», розпочато грандіозне будівництво: вирито котлован, залито фундамент, споруджено стіни храму та сестринського корпусу, споруджено дах верхнього храму, споруджено господарські будівлі та багато іншого

Далі відбулися зміни в управлінні монастирем і облагороджувати «засаджений сад» стали з Божої волі інші чада і раби Христові.

4) З 16.10.2003 –16.02.2008 роки настоятелькою монастиря було призначено ігуменя Тавіфа (Гуренка). Під її керівництвом споруджені куполи та хрест верхнього храму та ізольована покрівля.

5) Ідучи за станом здоров’я на спокій, ігуменя Тавіфа передала благословення на подальше будівництво обителі ігумені Іуліанії (Загорулька), яка була призначена Священним Синодом від 05.08.2008 року.

З приходом ігуменя Іуліанії (Загорулька), будівельні роботи киплять не перестаючи: замінено куполи, встановлено дзвіницю, головний купол та рипіди на хремі; прикрашено і впорядковано нижній храм, впорядковано церковну лавку, збудовано літню трапезну та господарські споруди, оштукатурено стіни, оздоблено вівтар, виведено нову солею верхнього храму, вирито колодязь, збудовано літню кухню та альтанку, проведено нову каналізацію, відремонтовано та добудовано ігуменський. мн. ін.

* Керівництво Свято-Покровсько-Михайлівського жіночого монастиря дякує за історичну довідку:
1. Директор історичного музею ім. Д. І. Яворницького -Капустіна Н. І.
2. Директора музею історії міста Дніпродзержинська –Буланову Н.М. Матеріал з історії монастиря підготувала, посилаючись на історичну працю Єпископа Феодосія Макар’євського «Церква та парафії минулого, XVIII століття» парафіянка Свято-Покровсько-Михайлівського монастиря р.б. Зарайська Н. П.